Завантажити

вечірнім промінням, а потім крізь ліричні сутінки вечорові, озвучені гомоном цикад і криком перепілок, котилася батарея тяжких гармат і безкінечний обоз постачання, погрюкуючи колесами, подзвонюючи кінськими зумбелами, розливаючись іноді сміхом юних гармашів... У самого Петра було таке вражіння і такий настрій, що це вони їдуть не на війну, а їдуть на літні маневри десь там під Чугуєвом, і що це їхня власна, ні від кого не залежна армія. А війна та чи буде колись, а чи, може, її й взагалі не буде...
Так Петрова батарея прибула під Ясенів. Тут вони окопалися, пристосувалися. Та згодом батарея висунулася ще далі на південь, такий поступив наказ.
 
V
 
Перші дні було зовсім спокійно і досить мирно (а таких днів було три). Зв'язок у них був налагоджений дуже добре, й через те на Петровій батареї було відомо все, що робиться на всім відтинку, зайнятім їхньою дивізією.
На всім відтинку кипіла робота — всі полки дивізії укріплювалися й розбудовували позиції, копали рови, будували бліндажі. В основному ці позиції, зайняті дивізією, були нібито колись вже раз використовувані, за першої світової війни, тепер їх обрано якимось дивом наново й розбудовано тут укріплення. Укріплення, звичайно, примітивні, роблені, як то кажуть, на живу нитку, похапцем. В досвідченого вояка виникав острах і здивовання — хто й як це тут збирається спинити ворога?
Але над тим ніхто не думав з начальства. Десь там угорі вже давно забракло голови. А тут люди копалися, як комашня, довбали землю лопаточками, нібито вони мирно картоплю садять...
На фронті стояло затишшя. Ворог зупинився й не подавав знаку. Може, він і взагалі вже не буде настулати. Десь він там по той бік Бродів застряг...
Ходило пророцтво якоїсь Насті Стигматички про те, що десь там, по той бік Бродів він, той ворог, і «пощезне». Сам пощезне.
Прийде якась змора на нього, на ворога, не то чума, не то язва сибірська, чи щось подібне, і вигине він, як сарана, і на тому буде кінець. Ніколи він не дійде до Львова... Чи не гарно! Ну, зовсім так, як і в гімні національнім тім співається:
 
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!
 
Може саме тому в пророцтво Насті Стигматички всі вірили. Тобто вірили тому, бо воно було таким зручним, таким бажаним розв'язанням всієї мороки за рецептом рідного таки національного гімну. Прийде змора, і вигине ворог, «як роса на сонці», і ніколи не дійде до Львова. Ніколи-ніколи навіть не вступить на його околиці... Велика річ,— людська віра вона може створити психоз жаху і вона ж може створити зворушливу ілюзію небувалого чуда.
Як то завжди буває, люди найкраще вірять в те, чого й самі хочуть. Так і тут. Люди хотіли саме того, що пророкувала Настя Стигматичка, і вірили в це. І всі знаки ніби почали показувати, що так воно, мабуть, і буде. Ворог не виявляв ніякої активности, так ніби його взагалі не було там, не було ніяких тих мільйонів, ніяких незчисленних армій, танків, «катюш», незчисленної артилерії, авіяції... Аж дивно, чого той вермахт так біг панічно! Ворог провадив лише мляву розвідувальну акцію з повітря — коли-не-коли з'являвся на шаленій височині розвідувальний літак, двокрилий ляпотун, прозваний в цій війні «кукурудзником», а взагалі, як і всякий совєтський літак, званий німцями «Іваном», воркотів над осяяними сонцем просторами, над мирними, убогими, але опроміненими надією селами,— біленькі хатки яких так добре правили за орієнтири на землі,— воркотів безобидно над тим усим копанням та метушнею вояцтва дивізії, а поворкотівши, щезав. І все те копання та вовтузіння тривало далі й виглядало, як мирне будівництво.
Петрові гармаші співали пісень, лежачи під кущами, їздові попасали та чепурили коней в гущавині, зв'язкові-телефоністи та радисти займалися мирними розмовами з своїми колегами, па всім відтинку фронту існуючими, полювали за новинами та фронтовими плітками... Хто не чергував — ходили на село залицятися до дівчат. На спостережних пунктах люди томилися від нудьги. Але ніхто не нарікав — так було добре.
По фронту пролетіла «качка», сплоджена, звичайно, якимсь неспокійним радистом, що не міг жити без новин,— «качка» про те, що большевики зупинилися тому, мовляв, бо взнали, що на фронт прийшла українська дивізія «Галичина» і тепер вони не знають що робити. В паніці. Радяться.
А слідом за цією — друга «качка». «...Взнавши, що на фронт під Броди прийшла українська дивізія «Галичина», Сталін виробляє спеціяльний плян у Москві, як би ту дивізію забрати всю живцем, з гамузом. І поки він цього не надумає, доти не буде ніякої війни».
І третя «качка». Сталін запропонував Гітлерові укласти мир за таку ціну: нехай Гітлер віддасть Сталінові усих цих хлопців на розправу. І Гітлер нібито над тим думає оце тепер. А Сталін чекає. Тому й таке затишшя.
Це все гумор шибеничний, чи гумор солдатський, що однакове. Одначе десь у нім була гірка правда, доля гіркої правди.
Логіка говорила за те, що,

читати