Завантажити

— Ну так от. Сталін, скажімо, то особстаття. Не будем про те... Але-от Гітлер... Та якщо така сволота має патрет, то чому не може мати патрета Вася, га? Хіба я був поганий танкіст?.. Ну скажи!..
— Правда, — каже старшина.
— Ну от бач!.. І от товариш архітект мене намалює. І ти матимеш мене отут... як «вождя» на стіні, на пам'ять. А?.. Старшина! Ну як?
Вася явно нудився. В його зухвалих уїдливих дотепах був, проте, лише сам смуток.
Старшина розвів руками скрушно:
— Нема, брат, паперу, Вася! — І, посміхнувшись, пішов собі.
Так з портрета нічого й не вийшло.
А ввечорі, пізно перед північчю, забирали з «камери» старосту одного села.
Дебелий, мовчазний і терпеливий, як камінь, він тут раптом почав гістерично битись, і кричати, і плакати, й просити... Він, так само як і Костик учора, боявся йти сам, просив, щоб його брали з усіма разом... Але чотири автоматники скоро його «заспокоїли». І справді, перед відходом він раптом став спокійний-спокійний. Похитуючись, нагнувся до свого лігва, підняв торбинку, зроблену з рукава жіночої сорочки, і, випроставшись, пошукав очима когось. Знайшов того, кого шукав, і кинув йому жіночий рукав. То він Васі — туди, до столу, кинув торбу з насінням. І, не проронивши більше ні звуку, пішов, узятий з чотирьох боків у сталеві шори.
А після півночі...
Після півночі забрали Васю.
Він спав під столом сном праведника, коли його покликано. Два автоматники залишилися в відчинених дверях, у сінях, а два підійшли до столу й покликали. Вася встав. Почухався. Подивився на них. Надув презирливо губи. І, сопучи, почав одягатись.
— Ну, жвавіш!.. — понуро підігнав один автоматник, іронично додавши: — Можна й так.
— Не твоє діло, — огризнувся Вася й спокійно одягався собі далі. Нарешті, вступивши в повстяники, гукнув: — Готово! — А тоді оглянув усю «тюрму», все звалище оцих брудних тремтячих істот, і пішов. Ішов байдуже й мовчки, — так ніби це він ішов собі на прогулянку.
А як порівнявся з Максимом, зупинився на мить і промовив голосом, що спочатку звучав твердо, а тоді зірвався й затремтів:
— Ну... Прощавай, брат, архітектор!.. Так ні х... хріна з нашого патрета й не вийшло. — Махнув рукою й пішов геть.
Зачинились за Васею двері, і вартовий, сидячи біля тих дверей на стільчику й тримаючи ручний кулемет напоготові, позіхнув і скомандував:
— Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. — Це він проговорив речитативом, як молитву.
По якомусь часі з-під столу виліз Васін товариш — той, що видався був Максимові таким похмурим і неговірким. Вартовий гостро звелів йому лізти назад під стіл і спати, але танкіст апатично вилаяв вартового соковитою українською селянською лайкою, підійшов до Максима й сів біля нього. Він крутив цигарку, й руки його несамовито тремтіли. Газетний папір рвався, махорка розсипалась. Нарешті він таки ту цигарку зліпив і припалив своєю запальничкою. Сидів і затягався мовчки. А тоді зітхнув і промовив, ніби сам до себе:
— Пропав, брат, Василько!.. Розстріляють... Уже, мабуть...
Перемочена цигарка гасла, він її знову припалював, чиркаючи нервово запальничкою й освітлюючи ясно своє понуре, металеве обличчя й розгублені, ясно-блакитні очі, що так не пасували до жорстокости рис його суворого обличчя. Потім, як цигарка нарешті добре розгорілась, він подивився Максимові в очі й, давлячись димом, стисло, ривками, незграбно розповів, у чому ж суть — як Вася «зламав собі шию».
Прийшовши ось у це «прокляте місто», Вася закрутився біля однієї «панянки». А та панянка перед тим гуляла з німецькими офіцерами, та ще й з есесівцями ніби чи з гестапівцями. А тут до тієї панянки, перебігаючи Васі дорогу, почав упадати ще й «наш-таки» офіцер. Ну так Вася його й «поблагословив», аж тому й «лягава його душа вилетіла». Це було ніби сп'яна. Але... Васю взяв «СМЕРШ» і пришив йому «шпіонаж і терор». І передав «ось цим». А «ці» — в трибунал. А трибунал — то, брат, тобі «люба да люлє!».
Розповівши це, танкіст замовк. Зітхав, чухав груди й мовчав, давлячись димом.
Потім говорив про Сталінград, про дружбу їхню. Він говорив про Васю, і в його незграбних, вугластих, як бите каміння, словах, у його незграбному голосі бриніли сльози...
Зітхнувши ще раз, Васін друг нарешті знову поліз під стіл.
Тієї ночи взагалі ніхто не спав, хоч формально спали всі...
Наступний день теж пройшов тривожно, напружено, в якомусь чеканні. Нікого вже не викликали.
«Десь судять заочно», — кинув хтось чутку, й вона не потребувала коментарів і не викликала дискусій.
Привели ще трьох парашутистів. Вони раніше впали були в запілля та й здалися німцям. А тепер, після благ німецького полону, добровільно зголосилися в воєнкомат, щоб на фронт іти, а їх — у тюрму. То були жваві, коротко пострижені хлопці — три брати Копиленки.
Та ось увечері відчинилися двері з сіней і звідти розітнулась команда:
— Встать!!!

читати