Завантажити

— Як, як? — перепитав іще раз майор жвавіше; явно збуджений звучанням цього імени.
— Джугашвілі! — повторив Максим твердо, ще й додав: — Сталін!
— Ого!.. Прикажете це записати?
— Як хочете.
— І ви підпишете?
— Певно.
Майор задумався, але, здається, над чимось зовсім іншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далі вернувся думкою до теми й зітхнув:
— Ні, цього... записувати... не потрібно вже. І без того досить там... — махнув рукою на купу паперів. Подумав хвилинку, а потім: — Ну і?.. І що ж далі?..
Без сумніву, його зацікавила ця розмова. Він, можливо, ще й не чув ніколи нічого подібного своєю одвертістю, хоч у той же час він, звичайно, не чув тут і нічого для себе нового Він чув те, що в його оточенні люди відважувалися носити лише в глибині душі. Те, що, може, й сам тисячу разів думав, ховаючись від усього світу й навіть сам від себе. Та йога вражало те, що такі речі можуть говоритися вголос і що хтось говорить про це відважно й прямо, та ще й ось тут — у такому становищі!..
А Максим продовжував. Він говорив із гіркотою й клекотом у горлі — клекотом гніву й сарказму — про зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих і мордованих в ім'я «вітчизни», а потім — покинених напризволяще, як непотріб. Говорив про жертви мільйонів, про чверть сторіччя мук тих мільйонів в ім'я обіцяного раю на землі в «усесвітньому маштабі». Про фантастичний цинізм, безпардонну брехню й глум. Про загиджені й потоптані скрижалі, за які вмирали сотні тисяч у великій революції, про її святий вогонь, про наругу над тим вогнем потім та над поляглими за нього... Про оприччину... Про жертви в ім'я фікції, — ні, для задоволення примх безчесних славолюбців і кар'єристів, бездарних «вождів» і «рятівників людства», а насправді — безприкладних хамів і злочинців з покликання... Про їхнє намагання звихнути всім душі й мізки, стягаючи людину вниз до їх власного мерзенного рівня... Про марність усіх чвертьсторічних жертв мільйонів, що виявилася в цій війні, коли після їхньої втечі мільйони нарешті, бодай на хвильку, дихнули вільніше й хотіли розправити плечі, й про люту помсту над ними. Про помсту над прозрілими людьми — і то помсту не тільки власними, але й чужими руками; надто ж про помсту руками свого недавнього «союзника», що вдерся на землю «вітчизни», де йому було вже очищене місце для безкарного мордування беззахисних прозрілих мільйонів...
І про людину, яка несе за все те історичну відповідальність. Власне не про саму цю людину як особу, а про неї як прапор, про неї як втілення панівної сили зла, як «генія епохи», за яким стали інші — легіон виконавців, що з іменем того свого «генія» на прапорах доконували й доконують нечувані злочини...
Довго Максим говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову.
Нарешті Максим скінчив. Він закінчив словами:
— І от тепер — на нас поросте «чортополох». Але він поросте й на вас. Цебто на всіх тих, в імені кого ви дієте. На всіх тих Вишінських і Джугашвілі й на їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим «чортополохом» буде різниця. На нас поросте він, бо його посіють Джугашвілі й Вишінські. На них же той «чортополох» поросте сам. Його посіють вітри історії. Та над нами потім, після «чортополоху», виросте щось інше і той «чортополох» виглушить. А над ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже не виросте. Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду.
О с ь ц е — м о я ф о р м у л а о б в и н у в а ч е н н я !
Скінчивши, Максим почувався вичерпаним. А майор, після того, як Максим скінчив, сидів довго мовчки, нерухомо. Потім почав торсати чуба й, бажаючи запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго клацав і черкав нею і, так і не змігши запалити, кинув цигарку й запальничку на стіл…
Максим сподівався, що майор раптом вибухне страшною люттю або тріюмфуючим сарказмом, як то логічно мусило б бути. Але, замість цього, майор якось розгублено, аби тільки щось сказати, промимрив — запитав:
— Вам, може, цікаво знати зміст вашого вироку?..
Павза. Мовчанка. Майор:
— Але не раджу вам тим цікавитись. — І раптом знову, як уже раз перед тим, випалив: — Е-ех!.. І на якого ж ви чорта (трам-тарарам!) отак себе виявили?!! — Із досадою турнув геть від себе купу паперів. — А тепер-от... Тепер... Кришка, брат! Усе скінчено... І нічого вже, нічого вже тепер не допоможе-Дивився на Максима втомленими, понурими очима, що теж говорили: «Кришка, брат. Нічого вже не допоможе...»
Максим заглянув у ті очі, повні втоми й безнадії, й спитав іронично:
— То ви для того тільки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке «відкриття» мені зробити?..
— Так. Я покликав вас тільки для того, щоб оце сказати... — луною повторив майор, промовивши це зовсім тихо.
Павза. Довга, гнітюча. Майор думав щось своє понуро, зігнувшись під якимсь

читати