Завантажити

блідій руці
курмей зов’ялий
а під проваллями синці
сліпих конвалій
 
у другого на рукаві
пов’язка-промінь
і місяць усмішки кривий
на вістрі коми
 
погнутий судорожжю слів
корозій жестів
не може третій ув імлі
очей отверзти
 
і я у плетиві-гіллі
мовчу четвертим
і запах безу на землі
як запах смерти…
 
* * *
 
сплітаються пальці сплітаються очі і голови
на стоптаний пляц виповзають картаті слова
а ми залишаємось голими голими голими
ключиця сідниця коліно кулак голова
 
ховаємо очі за висхлими бляклими плівками
ховаємо в жмені маленьких драґлистих синів
а ви не приходите згорблений відчаєм лікарю
лиш тихе тремтіння повільно повзе по струні
 
проколює сонце дротинами променів гострими
понуре терпіння обмацує зором далінь
а ви мовчите ув останньому відчаї господи
в самотньому небі вас нікому зняти з петлі...
 
* * *
Назарові Кардашу
 
легко ніби помахом крила
намалюєш голову на таці
чи німфетку в еротичнім танці
доки не облущиться кора
зі старого явора край лона
край осиротілих шамотінь
пензель фарби і букет півоній
і покірна жінка ніби тінь
 
...одірвися контури затерті
гусне лімфа плаче немовля
одою любові або смерті
місяця гойдається петля
явори порубано на дрова
жовтий пес на згарищі блює
голову івана богослова
служниця до кави подає
 
* * *
 
це дуплаве свято генералів
нині тут забава навпаки
голови на плечах догорають
ніби розцяцьковані свічки
 
падають посоловілі звізди
в келихи з отруєним вином
господи тобі не все одно
випити чи знов на небо вішати
 
доливай і не важливо скільки
не доп‘єм то най ковтає чорт
а солдати лазять по маківках
не запалених іще свічок
 
сірники готові генерале
зупинився час як обеліск
п‘яні зорі на губах розтали
з-під повік поволі капле віск
 
* * *
 
ми до дерева глузду себе присилили аббасе
сіль текла бородою але не до рота текла
ми ридали навскач ми покірно сміялися басом
ми чекали на біса а в гості прийшов абдулла
 
перед снігом тепер стоїмо ніби перед амвоном
і коліна болять і болить під ногами земля
ми чалми поскидали на купу ми бачили коней
що по небу ведуть не карету а крик короля
 
це не сніг перед нами не бог перед нами а плаха
і не медом а кров‘ю помазані наші вуста
ми молили аббаса батира батия аллаха
а приїхав король і як топір нам голови стяв
 
засміялася домра лягла на валу королева
ятагани дощу попід руки її підвели
і ми корчами м‘язів з землі виривали дерева
та себе від дерев відірвати уже не могли
 
* * *
 
нині тебе ще приймає земля
нині ще піт на подушках не вистиг
ми поспішаєм на бал з корабля
подарувати труну з аметистом
 
хай то не перстень а тільки труна
хай завелика але ж бо навіки
зовсім не шкода коштовного нам
каменя котрий прикрашує віко
 
пляшечку бренді розлиєш на трьох
тихо поставиш на стіл бутерброди
грайте музики бо свідок нам бог
той що народжений в хліві навпроти
 
двері печатьми замкнеш сімома
бал розпочався скінчилися жарти
ти роздягнешся і ляжеш сама
голій в труні так незвично лежати
 
півні запіяли перехрестись
танці почнуться уже із хароном
зблисне прощально сумний аметист
там де пашіло розпечене лоно
 
і за хвилину розтане труна
ніби сльоза що загублена потай
плаче за спинами той сатана
що народився у хліві навпроти
 
* * *
 
вітер
навздогад гортає
твоє волосся
так
як вогонь
сторінка за сторінкою
повільно пожирає
книгу
 
і мені тоді
дуже хочеться тебе
погладити
я навіть не боюся
обпекти пальці
 
боюся лишень
що в моїй долоні
залишиться дрібка
попелу
 
* * *
 
Панночко з блакитними очима,
панночко з блакитними сльозами,
як мені хотілося навчитись
бути з вами і не бути з вами.
 
Як мені хотілося, повірте,
на вітрах проворно пелехатих
і вдихати вас, немов повітря,
і, немов повітря, видихати.
 
Але ви - не ви. Як у люстерці,
роздвоїлись викриво й лукаво.
Ви одна спинилися під серцем,
інша ви пішли собі небавом.
 
І тепер в неходжену завію,
охопивши голову руками,
я один голублю власну мрію,
інший я зорію вслід за вами.
 
Роздвоїло. Стерпло. Загірчило.
Келих ночі. Крапелька отрути.
Панночко з блакитними очима,
з вами чи не з вами. Чи... не бути?
 
* * *
 
і знову дощ і знову знову знову
ми мовчимо і знову мовчимо
і знову не наважимось немов
глумливий дощ підслухає розмову
 
і буде реготати цілу ніч
і нас не випускатиме з під’їзду
і довго-довго безборонне місто
печально зазиратиме до віч
 
шептатиме що є лише обов’-
-язок перел людиною – не більше –
– і навіть вірші – боже – навіть вірші –
– усе що хочеш тільки не любов
 
і навіть накликатиме біду
і ти – смішна – підказки ті повториш
та я ні слова не скажу натомість
а просто мовчки
в дощ тебе
введу…
 
ДЕПРЕСИВНИЙ СИНДРОМ
Оксані
 
1
 
Жовтий вечір. Оранжеві свічі.
Кварта вицвілого вина.
Ти вина моя перша і вічна.
Ти єдина моя вина.
 
По дорозі безпечної долі,
по дорозі битого шкла
я несу тебе, вірну і голу,
не втираючи осінь з чола.
 
Ти мовчиш. Ти повинна мовчати.
З-під

читати