Електронна бібліотека/Поезія

Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
А ось ті, кому ми довірили за нас усіх умирати...Катерина Калитко
Віхоли ходять три дні — не знайдеш і власний поріг...Катерина Калитко
Завантажити

*

 

цей час – як обростання хвилями.

по колу ширяться тіла.

і лиш деревами похилими

відпочиває омела.

 

стікають крильцями до кореня

хіба мурахи золоті

і засинають, упокорені,

в непокорованій воді.

 

підеш по горло в темінь ликаву.

як дріж холодний по спині,

канонізовано великими

здаються кратери на дні.

 

опалені або відламані

сліди отетеріють вглиб,

де відобразились на камені

гортанні силуети риб.

 

ще мить, і вал накриє голову, –

і я не знаю наперед,

чи відкладусь у цьому колові,

чи допливу до тих дерев.

 

і буду в омелі зманіженій

надію важити малу,

допоки хвилі не піднімуться

і не накриють омелу

 

 

 

 

 

ALTERA PARS

 

 

*

 

сокиру в руці не догледиш – вона не сама,

їй ближче до неба на ідиш отари і трави.

стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,

і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.

 

судома не втримає знічену крихту держави,

що – тінь морова – з волохатих колін вирива.

губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,

бо з губ золотистих уже тятива кучерява.

 

коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –

уривками ранку – над степом, над возом, над мозком

окрилює лоскіт –­ вертаються з поля рої.

 

над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.

рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…

до стертої млості утримуй в долонях її

 

 

 

*

 

що торговця у храмі зупинить вода,

що на денці долоні церковця руда,

що зникомі приходять сюди по слідах

невідталого крику, –

цьому віра віднадить, бо віра сліпа.

золотий поводир притуливсь до стовпа.

тільки голос його по камінню ступа

на вкраїну велику.

 

а нічийне каміння, хапке як вогонь,

язиком прилипає, пече батогом.

скільки тої вкраїни у горлі його –

лиш півкварти на денці.

оселедцями з ночі комети рясні.

пацюки запашні. і жінки запашні.

свищуть пальцями в очі, горлають пісні

східняки й западенці

 

 

 

*

 

упоперек душі одні і ті ж овації,

киргизи в рушниках, вечеря і самум.

дописаний вінок зневажує Горація –

самому ж одягти хіба лише на глум.

 

пелюстки і листи в розлогому перетині,

їх рустикальна тінь вихлюпує в кумис.

і вітром не риплять віконниці веретяні,

і обруч золотий над стійбищем завис.

 

до піднебіння од прилипли відображення,

хурми і часнику окрушини блищать.

ти витираєш піт і слухаєш поважно,

як в дальніх комишах самотньо стигне чай

 

 

 

*

 

оселя пізнього Тараса.

вітрильце з мармуру, царі…

і понад мороком і часом

немов дерева угорі

 

вертаються.

і на долину,

на дах солом’яний, на сад

вишнева паморозь нахлине

і не повернеться назад

 

 

*

 

чого тобі, зимо: з полону ідемо.

подовшало розмов, як вигинів на карті.

окріпли ґражди слів у кутиках розмов,

як патетичний шов на тріснутій кокарді.

 

і притча з полину про листяну війну,

про мітки на стіні, обмочені у хвою, –

про трою, що її врятовано до сну,

аби на денці сну поруйнувати трою:

 

трояндову її – з дзеркальних кучугур,

з болотяних люкроз, притулених на біле, –

коли раптовий крик відлунює об мур

загублених вікном, усе ще уцілілим.

 

чого тобі іще: безодню на плече,

чаїнку осоки і хриплого туману.

і хай не по щоці остання міць тече,

по снігові – нехай, а по щоці зарано

 

 

*

 

це місто – Господи – в траві по лікоть.

на білих вершників замало ліку.

тулитись крихтами на прю велику –

і міць колишеться в лимани рас.

чи стане голосу шаліти строго,

чи знову зважуся лише на стогін,

повіє приступом, і бухну в ноги.

altera pars

 

це місто – Господи – в душі по горло.

синці за вежами ячать начорно.

слова стираються, неначе жорна, –

так близько тулиться їх тінь до нас.

виходять першими ченці і діти.

їх пальці тужаться від спертих літер.

поразку вічності підпише вітер.

altera pars

 

 

 

 

ОЖЕЛЕСТ

 

 

*

 

днинськи ця настояна вода

нас оберігала од лукавого.

час тікав, як риба із-під каменя,

з кожним кроком душу коротав.

 

я колись так само оступлюсь.

Боже, з ким помірятися б часом!

скроплюючи землю оком ласим,

хтось помітить первозданний туск

 

і воздасть, як літеру із пліч.

майже вічність маслаками світиться…

гляньте: витікає. просто в ніч.

ну а далі… далі де їй дітися

 

 

*

 

вбивати правильно не так:

землі коричнева п’ята –

по горло в краплених полях

задикувалася земля…

слова однакові – згадай,

проказа рук така сама:

за одержавлений малай

хіба вхопитись обома.

 

любити правильно не так:

цей час, ця жимолость, цей знак

червоний з білої води –

не відведи, не відведи.

із перестиглих трупом гір

нехай приходить цар чи звір,

хай витискає час на пні,

як бриндзу з патоки чечні.

 

прощати правильно не так:

душа їдка, як аміак,

розпоряджається сама

переступами обома;

втирає руки об штани

і не питає, де вони –

вершителі і кучмачі,

що губи гострять уночі.

 

вмирати правильно не тих:

трава межúочі, під дих,

під голову і на коня –

нехай відгадує чечня,

чий сон і голова чия

в долоні замість малая,

в долині синього ключа,

де гір немає на плечах.

 

там обважнілий, як кулак,

іще здригається борлак

і, вмитий голосом твоїм,

чекає, якдожити їм

 

 

*

 

держава, у якій зима подібна до

сухих волових жил, що пахнуть маскхалатами,

в румовищі опіль, у нервищі водойм

усіх переживе і свій окраєць братиме

губами обома:

 

за ягоду, за млость,

за тінь горобини, розчавлену об китиці…

ще б тіло привести, ще б зáтілом укритися.

…ще б знати, що воно лиш зáтемна здалось

 

 

 

*

 

нічийний страх на кожне дерево –

трава доскочить до трави.

і зівота перед куделею

пушкú замацує, як шви, –

 

лише б не умлівати зо сміху,

згорнувши пальців машкару.

щербате веретено поспіху

транжирить профіль по стволу.

 

оказію за мізансценою

не зрозуміють, не простять,

і над розрізненими венами

старозавітна буква …

 

заблисне, ніби розпросториться

чи розпроститься з усіма:

горобина в долоні совісті

страшніша, ніж її нема.

 

спасіння схоже на метелика,

що крила крихтами протер.

чого ж тоді уся гамерика

надсадно ломиться в партер?

 

чому, – навприпічки зголошені

в цій пряжі-упряжі прожить, –

перефарбованими вошами

трава як витрава кишить?

 

а мжичка журиться виставою

якої днинськи не було.

нічийний страх стволом заставили,

а й досі мріється – столом

 

 

 

*

 

як довго ці дні переходять межу за межею,

і сліду не видно, і видива окрай душі.

за літери глею хіба відкотив лемеші

обранець примари, що сіється голос за нею:

 

за літепло Боже, – і горнеться в ґлоди туман.

якби на часинку – навзаєм – повірити ґлоду…

витримуєш знову долучену з лона природу,

плекаєш породу розкришених з каменя ран

 

і дивишся в очі – природжено, як чоловік.

ув сотні очей, що самі настрахались очима.

не час, а часник поміж ними чи разом із ними.

чого ж йому з ока так голосно сочиться сік

 

 

*

 

ламких, немов полин, дорослих, ніби дощ,

ти просто вибирав у приписі нічному,

щоб, кришталевий крик зібгавши на солому,

означити хрустке як істина: здалось.

 

означив… а вода тулилась до води

і гудила не тих, кого шукали тричі.

на білому лиці ховалося обличчя –

подалі від біди, подалі від біди

 

 

 

*

 

глиця з долоні повільно стирається потом,

крекче з корінням – як світ – іменами вперед.

осінь приходить і тихо питається, хто ти?

з горла осоту ображено сочиться мед.

 

майже загубиш цю землю в гірких зелепугах –

десь поміж них закотилась, почезла в траві…

жовті окрушини: стеляться оси над лугом,

тонко і довго літають, неначе живі

 

 

*

 

відпугутькали перші провісники,

зарясніли дощі рятівні,

вітер сонно погойдує мізками

і полумисками вогнів;

 

згасли кратери листу сипучого,

мить згорталась, як вуж в комишах;

перебудемо чи перемучимо –

доки кришиться в пальцях душа;

 

доки верес не зайдеться вереском –

ще тріщить сухота на губах;

доки з римського мармуру вернеться

поруділий від вічності птах;

 

доки зболена крихта поезії

порсне в просвіт, як з порхавки дим,

і над музами, ніби над лезами,

запах мирту здається рудим,

 

і босоніж гойдаються лілії,

і не з терну, а з лавру вінки

упродовж ритуальної лінії

віддалятимуться від ріки

 

 

 

 

ТЕКСТ ДЛЯ ANDREA LOUX*

 

кацапи, акы зáїди.

ачей

не діждуться причинної облави.

ще путь безбрежна до косих очей

не достосує дотику, ні слави,

 

ні слабости: видіння versus млость.

викапують

і шкіряться крізь зуби,

що є остання згуба на погост,

а все одно остання або згуба.

 

це ж скільки розплодилось тих видінь,

аж прорізи давно не в’яжуть лика.

 

зникома пика. незникома пика.

і гейби навіть втђшитися лінь

 

 

* Andrea Loux (Андреа Лу) – швейцарська фотохудожниця, одна з авторів проекту “Не тільки шоколад”, що демонструвався у вересні-жовтні 2002 року в Ґалереї сучасного мистецтва (Сороса) в Києві. Свою експозицію Андреа готувала спільно з низкою швейцарських, німецьких, польських та українських письменників. Саме для цього проекту й написано текст.

НАВПІЛ

1.

 

повстанців, як мурах, не тисне листя матове.

у проміжку листань їх білі черевця

проблиснуть крадькома, і навіть автоматами

не дострілятись до припухлого лиця,

 

не вгледіти, яка вода в колибі каменя

судому доторка до зголоднілих губ,

які тонкі слова у буковім обрамленні

перетікають з них на перегнилий луб,

 

до кого цих повстань наміряно по котики,

щоб тільки мурашва й сховалася в траві;

прогорнеш листя мли на теплій голові:

там золоті гриби в кашкетику екзотики

 

повстануть до колін, а від коліна зась:

засліплений обцас травою і потравою;

мурахи молоді у бій виходять лавами,

а жодного не встиг розгледіти в анфас

 

2.

 

інтервенція листя,

пора віддирати кору.

покоритися місту,

як власному міхуру.

 

де навпочіпки небу

постали ні тля, ні тло.

і останню амебу

розплющити западло.

 

розкриваючи шкіру

і виївши все дотла,

заховатися звіру

вже нікуди.

а пора

 

 

*

 

відуміння мовчати позначується мовчанням.

від чаїного крику у небі туга борозна.

ти покинув крізь землю свій тихий нічний почаїв

і тулився до серця, з якого зійшла вона –

ця країна в намисті, в корості, в капусті з хроном,

ця безлика ікона, де з вуст проступає шкло…

 

ти самим лише криком оновлюєш цю ікону,

і тоді розумієш: обличчя там не було

 

 

TEMPОRIS

СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ. 1709

 

було Тобі, Господи, миром мене спокушати.

навздогадки глині уже не доскочиш спокус.

держава сьогодні тонка, як бджолиний укус,

і кара в долоні – як віршника томик ошатний.

 

до клоччя гіркого ця проповідь царству на мус.

петром на івана хіба хрестовиною жати.

тоненька вкраїна зміїться над овидом стятим,

та навіть ченцем я до неї уже не вернусь.

 

хіба патерицею в небі себе відозначу,

розкрию карпати на шпальті, де втрачено час, –

хіба це спокуса, якщо її вічність не бачив…

 

а доки притулиться голос, як хрест до плеча,

я від безімення у Бога попрошу ключа

і проповідь тихо назву не хоралом, а плачем

 

 

 

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА. 1773

 

зображення пилу стоїчно нагадує пил:

це майже потреба – приречену землю топтати.

окраїна листя така ідилійно картата,

аж місце розплати не в змозі проґавити крил.

 

земля, за яку осипається іній на латах,

коравіє глиця, стирається в небі ковил…

за куряву серця відважуєш тінь голови –

на денці жорстви – супокоєм в чотири карати.

 

до кореня топчеш, і голосно гнеться земля.

того, хто тікає, усе ще можливо ловити,

а хто зупинився – того і не вгледиш здаля.

 

чого тобі, серце? напровесні квіти чи квити?

пручається в горлі остання потреба любити.

під ноги течуть соковиті від поту поля

 

 

 

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК. 1933

 

сказав би кому свою правду – на вітер чи так.

вона непомітна, їй майже не вкриєш очима.

солоні, як небо, ці пагорби знову гірчили

під ликавим плугом, що поре дорогу навзнак.

 

відваживши з пращі – якби там не жала, а жили –

півслова кривого на свій осоружний тартак, –

хіба пропече золотий до німоти первак

усе, що гризоти до хрускоту не доточили.

 

сказав би, а знову стискаються в горлі слова

в єдиному звуці, який до паперу не липне –

і бризкає вдосвіта мозком в софіт голова.

 

виходжу до світу: яка ця дорога велика.

їй майже не треба ні речника, ні чоловіка.

вона і без правди моєї давно нежива

 

 

МИКОЛА ЗЕРОВ. 1937

 

ці надужито кволі небеса –

їх сонна міць навздогадки бісила.

яка зима! яка душа красива

мій наголос від голосу спаса…

 

ще б слово причаїлось під настилом,

аби його не схибив навіть сам:

невже б допантрав споконвічний злам

тонку природу людського безсилля.

 

невже б не спокусився на обряд

приниження, що рясами нічними

їх попіл відокремить від наяд?

 

якби я був – невже я був би з ними

і строфи шикував би горлом в ряд

відторґнуті – читай неопалимі

 

МИХАЙЛО ЯЦКІВ. 1939

 

в січовім маєстаті останній прихисток –

жебоніння води з паперових криниць.

це ж яким несусвіттям розпластатись ниць,

аби визбирать в небі роздерте намисто.

 

дзеленчання приречених варте границь –

ворожба не позначиться нервом, ні хистом.

декаданс горобця, що прижився над містом

під орудою істин таранити птиць.

 

я задовго живу, аби слив органістом.

розментрожене небо, прикріше за ніч,

не воздасть отруїтись во славу троїстим.

 

розметна й схарапуджена зграя каліч

догризає навздогадки пущену січ:

танець зношених тіней над їхнім каліцтвом

 

 

ВОЛОДИМИР СВІДЗІНСЬКИЙ. 1941

 

історія схожа на крапельку відьми,

спочитого в серці давно не дістане.

над вищим від листя приреченим станом

подібний до голосу внадиться: їдьмо

 

на станси промоклі, на темні каштани,

на сни, що зійшли покурить за ворітьми,

до снігу, що вміє означити притьма

надламану казку вечірнього тану…

 

заблизько ці люди, ці речі, ці кола.

війною душі не затерпнеш війною,

що жимолость першу подужати квола.

 

і доки це небо приходить за мною,

до серця бодай притулитись постόю –

яке в нього серце тремтливе довкола!

 

 

 

 

ПАВЛО ТИЧИНА. 1954

 

їх невидимі прапори ще відкриті земним спокусам,

і пристанища темно-русі пам’ятають оскому гри.

тільки скали сточила гусінь, і просмолені хутори

зачаїлись на дні гори, вже й не вірячи, що озвуся.

 

вже обмеження на пристріт неспроможні одлити стріли,

доки тіло перейде вбрід, охолонувши, інше тіло.

невситимі прийшли з землі і насититись не схотіли –

перевага злічити тлі обереги посоловілі.

 

я годив їм чи не годив – не судити вам цю облуду.

непосвяченим навіть дим до зорі проїдає груди.

з-перед люду причетність суду пахне місяцем молодим.

 

адже скрізь, де зринають люди, уподібнюється цей дим

закосиченим їхнім снам, поколінням їхнім рудим.

тільки хто їм нагородив, що я справді служити буду

 

 

 

МИКОЛА БАЖАН. 1962

 

(це ж яка озарінь напросилася третього дня.

це ж яку непричетність означують леза і стопи.

це на тлі конотопа не менше ніж три конотопи,

обірвавши оздоби, на плаху спинають коня.

 

навсібіч козаками штахетів обклеєні стропи –

веремія зітхань, спантеличена посохом дня.

буркуном вороним закосичене вівтареня.

то копають цей світ під фундамент, немов під окопи…

 

їх не менше, ніж голос, що проситься меншим в траву.

потерпання історії вщерть потерпанням історій:

я не з того острога собі осторогу зірву.

 

є багато простертих, а кажуть – великі простóри.

упираються в бані ці схрещені сходи на хори).

під облатку покори викреслюю першу главу

 

 

 

 

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ. 1963

 

На дачі під Москвою, де я живу,

на товстих соснових колодах написано

губною помадою, що її взяв

у своїх невісток Максим Тадейович:

“Поезія не вмирає. Рильський”.

Це було за рік до того, як він помер.

Зі спогадів

Івана Семеновича Козловського

 

до пізніх крил вуста недоточимі.

а глиця тихо сунеться в очу…

до клопоту півсерця доточу –

марчить душа, як в ночі горобині.

 

міста зімкнулись. вже не долечу.

тут інший час, тут інший бік причини.

зійшли зірчисті на коштурик глини,

а я про це коли востаннє чув?

 

беріг і плакав, ранив і беріг.

ще б розквитались тіні од колиски,

аби знічев’я не звеличив їх.

 

і ті, що близько, – ті занадто близько.

уже й трилисник на долоню ліг, –

а все таки: “…не умирає! Рильський”

 

 

 

ВАСИЛЬ РОМАНЮК. 1995

 

як тихо й довго сходяться на пласі

сповідники моїх ребристих плах.

ця самота – удар ногою в пах.

як лоскотно стікає кров по рясі.

 

вершителі, де за хоругву страх

у вишиваній скрився іпостасі…

з-поза млина молитви свинопасів

ще не поснули: глина на вустах.

 

не правив ними – пастор уночі

видющий тричі. він зове – і прісно:

там голови чи коси на плечі?

 

у келії, у камері облізлій,

у патріаршім камені – затісно.

над києвом зловісно сплять сичі

 

 

 

ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК. 2000

 

я маю знати кожного в лице –

дощів імущих і життя імущих, –

коли не звірина вертає з пущі,

а в китицях червоних деревце.

 

коли покару об траву не злущиш –

там гадина, що двійко маток сце.

ще внаджусь дерев’яним топірцем

застерегти їх душі невмирущі.

 

ще знаю їхні вина і жалі

здоймити, як невинних до купелі.

ще з цього ґруня всі хрести малі.

 

а як до плеса опливуть форелі,

і лиш слова застигнуть на тарелі –

прийдуть пророки, сядуть при столі

 

 

 

БОГДАН. СОФІЙСЬКА ПЛОЩА. 2002

 

місто майже таке, як хотілось його відлучити.

обезранені пальці судомно курличуть на схід.

відпочити б від неба, допоки покришиться лід

і облатки боліт відобразять зірки нарочито.

 

чи покажу миритись, чи може ладнати похід –

все одно їм корона, а іншим корони лічити.

недоперчений птах візантії, що звався учитель,

в тому небі насправді не міг засколобити слід.

 

за варшавою сходяться інші – їм денце варшав.

ці вершини насправді вошиві на їхніх европах:

щó смердить голосніше, ніж репаве слово душа?

 

я б коня повернув по болотах, де сивіє сопух.

тільки влади давно вже неміряно в нинішніх совах.

булава на засовах і небо прогризла іржа…

 

 

 

 

ПОЗА ЧАСОМ

 

ТРАНСКРИПЦІЇ МАКСИМА БЕРЕЗОВСЬКОГО

1.

 

такі посходилися повені,

що й досі голосу повнó.

але навіщось очі сховані

надсадно каламутять дно.

 

гірчання скочується високо –

туди, де залягли хорú.

природа ділиться на висівки,

вони спливають догори.

 

долина прощею видзвонює.

іще б яка зоря зійшла!

невже це саме та гармонія?

чи омела?

чи омела…

 

2.

 

до знічення лише єдиний крик,

до значення – його пересторога,

коли у ноги кланятись відвик,

щоб тільки Богу кланятися в ноги.

 

дзеркальний іній в провисанні нот.

вага навзрид розгойдується з осені.

на цілий світ звучить хорал непрошений.

йому, здається, більшого дано…

 

відгасне разом – розум – ризам – різь –

окличних – знаків – істина – прилизана…

переступаєш хату – входиш в ліс.

палац переступаєш – може виженуть.

 

3.

 

а ми таки зневрочені, та й годі…

навприйми снігу слухати пора,

як догорає іскорка насподі,

немов сама собою догора.

 

іще заясно з-під лиману неба.

ще сніг, як знать до ночі не зійшла.

ти помолився – що тобі ще треба!

…тепла?

 

 

 

*

 

повторюю тричі прирослі до неба слова.

їх мало би бути утричі – як мінімум – більше,

але тільки віршам дано заперечувать вірші,

як першим прочанам покоїтись у головах.

 

не слово було попід шепотом наприкінці,

навколішки сонцю, яке нахилилось деревам.

до лева і змія приносили змія і лева,

і сльози, як лози, фальцетили в такт по лиці,

 

або по обличчі, або поза ними двома.

благенькі, як лози, якими шмагати благали.

не слів, але мови під небом, як завше, замало –

на мову намова, як в хлібі полова сама.

 

повторюю тричі – четвертого разу зійти

грозилися зорі навпричіпки в небо чи просто,

а тільки потреба до лева призначити простір,

до змія корону, до вірша засохлі листи,

 

чи може листки, або листя, чи просто папери,

чи просто прочани, чи просто під небом, чи в такт.

повторюю двічі, а третього разу не так –

аби прочинились, а не розчахнулися двері

 

 

 

*

 

промінь, що відбувся від стіни.

ліс, що перерізаний навпромінь.

під червоний комин звірини

набуло відваги в цьому домі.

 

день місили теплий і масний,

стіни від порога городили,

і здавалось, що жили вони

в тому, що надточували жили.

 

та комусь одному за поріг

досить було вийти на світанку,

як зі стелі обривався сніг,

вітер бився лобом об фіранку,

 

глина замерзала на вустах

швидше, ніж встигала наростати.

порожнеча – радше пустота –

голосно просочувала з хати.

 

потім знову темні жорна жил

днинськи сонні стіни розсували,

і ставало більше тих, хто жив,

так немов життя було замало.

 

променем кривавила стіна.

ліс рубав дорогу вайлувато.

крізь червоний комин звірина

вилітала на ніч в небо спати

 

 

*

 

ще води солоні змели черепи росомах,

і глина червона просилася в труби і карцери.

ще змахом крила чи зусиллям розкритого панцира

вигойдував берег печеру, котра в головах.

 

ще невідь на кого блаженство і вигони літ.

причина зображення тихо змиває полотна.

обабіч безодні дорога знайтися не годна,

лиш богоугодна зоря ніби куля в софіт.

 

останками крику відкладені білі пласти.

пливуть росомахи – на світло ці неводи білі.

відригує пам’ять з породи серця задубілі,

і з неба готова чергова рослина зійти

 

 

 

 

*

Олегові Солов’ю

 

вона – ріка, і це не перемелеться,

не перетреться, що вона – ріка:

під білі руці горнеться і стелиться,

і над овиддям горнім не зника,

 

над глинищем тривкої меланхолії,

над тугою, що млосна і туга, –

над берегом, що твориво спотворює

і твориво ж таки оберіга

 

 

 

*

 

епідемія простору все ще тріпоче умами,

за державою снігу усе ще столиця сама…

їм і жити замало, і солодко жити замало,

та пожухлі вітрила ще й досі борей обійма.

 

сторонцями тюльпани – як бризки, порослі степами,

як огуддя війни, що не втерпіло слави її:

позолочену крону уже не витримує павіть,

поступово сама обгризає застиглі краї

 

 

 

 

*

Сергієві Пантюку

 

ти повільно шукав їх лялькових осель

поза межами лоскоту (ніч захмеліла),

і до ґречного тіла тулилось усе,

що хотіло тулитись до ґречного тіла.

 

лиш місцями, де шкалок до кістки приріс,

ворохобило тричі (заблизько до раю),

що немає нікого, хто б висадив ліс

там, де іншого лісу сьогодні немає,

 

там, де легко шукати старі кістяки,

в обладунки зашиті (стріла обручальна),

де повільно стискається горло руки

на тоненькому горлі хрусткого мовчання.

 

ще забиті не всі і притомні не всі,

ще, стискаючи зброю (а є коло кого),

ти розгледиш на дальнім кордоні лісів

перевтомлену тінь Християнського Бога:

 

Він збирає росисте намисто суниць,

на травинку вдягає і світлом укриє;

і ти знаєш, кому Він (утриматись ниць!)

це намисто за хвилю одягне на шию

 

 

 

 

ЗАМОВЛЯННЯ

*

 

вона і сніг темнаво золоті.

тонкі сліди її тонких життів

ще тихо проступають крізь окладень.

і скапує волосся по щоці,

і сльози – голуби на молоці –

уже давно притомніші від знади.

 

і передзим’я – тільки озирни –

прозорішає до озимини

і – майже біле крізь блакитну крону.

подивишся: там родимка нічна

витримує небесні письмена

і на губах лишає тінь червону

 

 

 

*

 

лисичі лігва тонші від принцес:

не витечуть з-під букових обіймів.

прошиті обережним корінцем,

вони такі самі а тільки – вільні;

 

переступні – як бризки в комишах,

опалим листям вимощені зранку.

…ховає панна свій гарячий страх

у патоку – за лисячу фіранку

 

 

 

*

 

якби нікого не було,

чи ти б тоді була,

приберігаючи тепло

до витоків тепла,

 

до перелистування лун

і відлипання крил –

який би скрушився валун

аби тебе відкрив,

 

якими в озероснігах

дрімали б комиші,

і з-понад чим стирався страх

у кутиках душі

 

 

 

*

 

сонна осінь з голубами янголів.

щось воно на денці тік то так.

я б тобі повірив би та я б тобі

хоч би якось, та подав би знак –

 

най би не бровою, то бровинкою,

най би розговівся і затих,

алебастровим цілунком викупив

від ламкої – в крапельку – води.

 

вітер заголив би небо лев’яче,

стер би з ока темних голубів.

хтось тай звикне, щось тай перемелеться,

от би тільки знак подав тобі.

 

але ще цілунки непроявлені,

ще душа не встоялась в душі,

і збирає осінь теплих янголів,

у вологий із лози кошіль.

 

і ростуть тумани, наче яблука,

і пантрують ласо кожен звук.

я б тебе, та я б тебе, та я б тебе

нині вже не випустив із рук,

 

обійняв би лагідно і лакомо,

від зорі холодної укрив.

я тебе усього світу знаками

кличу тебе, кличу тебе, кли…

 

 

*

 

із повітря в повітря зринають твої птахи

як вода у клепсидрі з нічийного ока сну

тут кульбаби вінками означують хист і схил

у тоненьких долонях розхлюпуючи весну

 

тут буває за пристрасть віддати себе і стріт

на вівтар чи на плаху розмінюючи єство

але більші від серця окрушини твоїх сліз

як слова у клепсидрі висотують за-

-жи-

-во

 

у вінку із кульбаб що заплющили очі на дощ

у долоні затеплій завічній в губах із кульбаб

у коханні що майже кохання майже наше

у пальцях пелюcтками по спині

стікати

 

 

ЗАМОВЛЯННЯ З ГОЛУБАМИ

Катрусі

 

перелети мене через янгола

через янголя янголятко

з білими крильцями в білій кирилиці

з потерчам над губами

на голубій воді

 

та перелети мене через янголеня

почерез вітер левадами

вишиту воду хрестиком

голосом щекавицею ниткою корабля

з потерчам над губами

 

та перелети мене почерез янголенятко

та пригорнися собі обабіч води

та пригорнися мені в її янголінь

білими крильцями вишита янголань моя

янголедь моя янголинна з потерчам на щоці

 

та перелети мене почерез янголенятонько

почерез кола кириличні в голубій воді над губами

потерчам корабля на долоні янголень моя янголинь

відлунюючи хрестиком понад левадами

щекавицею понад вишиття вуст янголелю

 

та перелети

 

 

 

 

ІНАКШЕ

*

 

караван води обезречений леміш мозку

канонічна пора прорізати листя долонь

бити в тимпани поголити голову кучерявого хлопчика

і за вітром завітром завіт

 

майже такими були наші ідоли наші котигорошки

наші нігті з китицями аїру на кільчиках лемешів

сочився крізь них караван води жував остюки

залишав по собі кубельця піску як дрібки фекалій

 

гніздами небесних ворон глистами судин

іконостас твого диму причетний до сущого

глибше орати притрушені цинамоном легені

вихаркувати зірки що стікають

патоки на шклі залишаючи

 

майже такими були наші сови всю ніч просились до вітру

і лиш під ранок виходив з-під них караван води

повільно і довго за вітром завітром

завіт

 

 

*

 

і знов

трава облич

стрілятись в губи

 

свячені мальви

по під

небі

нню с

тікають

 

зірви

 

 

*

 

непростимені

начезбілогоклинуводаперламутрова

листнаколіні

азъ воздам

криниця попелом вкрита

і київ з ночі

 

чотири легенди

кождому кару свою відкурличуть

криламивідообнімуть

і прісно

 

маківка

на дерев’янім стеблі

алілуя

 

 

*

 

сухі окрушини шкіри

струшує з пальців

майстер облич

 

довго

не дивлячись в дзеркало

миє руки

 

долоні

торкаючись одна одної

наливаються кров’ю

 

ще теплою

 

 

*

 

наче клапоть води

навперейми до битого листу

 

…і слів несли

 

 

 

 

ЧИСЛА

 

1.

 

на схилі вишньому прощається за всіх:

розмова мислима а мислі небагато

 

по волі вислуги його ділив екватор

а він залишився на впоминання їх

таки цілісіньким

бо все що на один

означене – розгорнеться собою

і винний задум і задуха волі

і навіть дим даруйте навіть дим

 

( знамення множиться:

його поміж знаменами

цей дим витримує самими лиш раменами )

 

 

0.

 

овальна тінь видовжується в конус

на тоншім березі дрібніші письмена

а ніч виразніша неначебто вона

когось замислила і витекла на когось

бідового чий катет а не круг

прозоріший як прожилки на пальцях

і чий хребет витримує не панцир

а місяця ламкий неповний рух

 

 

22.

 

коли їх двійко – це хіба що – пара

хтось видихав – і видихнув за мить

тонке повітря – з вечора болить –

чи – з голосу – чия бездонна хмара

роздвоює їх обриси крихкі

так близько неминуче і дзеркально

неначе кожна пара – ти і тінь –

а лиш повітря вгадує – де камінь

4.

 

на золотому видиху ічкерій

твій чорний келеф твій зелений клин

прозорий місяць безневинно стеле

останній цього світа розмарин

 

відміряний потік переступання

там не вода – там виводок тече

імлиста пані – ще сьогодні з пальми –

пов’язана дзеркальним кумачем

 

душа – на пальці, істина – на пальцях

а тиша – усамітнена така

ще навіть дим на кратери розпався

…ні месника тобі, ні барвника

 

 

– 4.

 

відчитуйте – розлого як вуста

чи вуставки – відчитуйте розлого

хай паволока сонна і густа

сама в собі не втримає нічого

 

хай лущаться – горіхами вершин

хай втримуються – теплими по вінця

цей бездоганний нездоланний плин

закінчиться на кінчику гостинця

 

бодай колись – закінчиться і все

бодай навіщось – де тобі до того

…захланний месник вийде на дорогу

в сухих вустах вологу принесе

 

 

333.

 

є три узбережжя твоєї ріки

і сонцю судилось намислити кожне

порожня вода витікає в порожнє

кудись попід небо – аби навпрошки

 

і солоно їй і не соромно їй

і майже під воду ховаються бризки

тоненькі судини сакральної книжки

спиває поранений вартовий

 

 

8.

 

множинність зображань поступиться зображенням

їх проблиски збулись як постріли в траву

зітру їх листопад на прощу степову

котра – одна з усіх – приречена і бажана

 

осиплеться їх мир і вимріється рим

і вернеться в уста історія за ним:

 

часи очей змирилися з часами

і вже ніхто не втримує хвилин

і перемога міниться так само

як випещений з ночі переґрин

уже сториця тінями в підвалах

уже зайшлася гоном кацапня

і тільки далі незборимо далі

тебе мізерна пташка не спиня

і тільки тонко гнеться у повітрі

сюркочучи розбризкані лади

і так нестерпно хочеться

повірте

не наступати на її сліди

 

 

6.

 

коли слова неначе сталагніти

повільно визрівають з язика

тоді здається що кермує світом

уже не слово а таки рука

 

тверда чи ні – однаково їй Богу

та благодать у неї лиш одна –

не виміряти посохом дорогу

а в пітьмі золотій намацувати дна

 

( знамення множаться:

помежи їх раменами

це дно позначене дзеркальними знаменами )

 

 

P.S.: 7

 

розмежовую вічності що повернулися

з ними праця інакша їх простір змарнів

по наструнених вилицях ніби по вулицях

небезпечно і легко дістатися брів

 

роззирання прозоре а млака густіша

жебоніє дземброня між двох споглядань

все одно чи існує обличчя у вірша –

з нього плавно і солодко крекче гортань

 

це поезія присмаку менша від смаку

перевтома дрібніша від китиці втом

маєш знаки мовчання над урвищем-знаком

над розкосим і немічним чистим листом

 

маєш вічність подрібнену в поті нічному

в листопаді дзеркал в заскорузлій війні

де паліччя-обличчя вернулись додому

і не те щоби марні – всього лиш марні

 

 

 

ОБАВА

 

1.

 

не кількоро, а надцять четвертин

було їх нині в кожній буцегарні.

чи збриджені, чи просто так безкарні,

чи воду їхню короп замутив, –

 

та навскоруч мінялися катарні,

не клеїлись ні маски ні мости;

кого шукати, а кого знайти –

хіби випадок звів би не намарне.

 

і хоч з душі не вилилось ні грама

скоропису, присохлого бузком,

та й просвіту не сталося так само.

 

на мову нагодившись язиком,

закон образи вивершив закон:

вони також вкривалися шляхами

 

 

2.

 

вони також вкривалися шляхами,

та хто їх знав, які були шляхи.

мережники, ушкали, прусаки

і листя, що ставало прусаками…

 

кого чекали гридні за гріхи, –

бисть нація чередники і хами.

отечество наводнимо гріхами,

а тільки доконозимо цих схим,

 

матерія і дух до д’ної ями,

до іншої – причина і прищі

під носом галілео гаутами.

 

кишки в кошару, шкіру у кущі,

повитягати з горла лі-но-щі –

і бризнув сік, і відкривались брами

3.

 

і бризнув сік, і відкривались брами,

виходили до інших віршувань.

за голову давалась голова,

для іншого ж мінялись коштурами.

 

а те, що на руках росла трава,

що вже ніхто пручатись не затямив,

що голоси ховались за кущами,

але ніхто їх не перебивав, –

 

у цьому було більше однини,

ніж в гриднях, покалічених огромом,

яких не знемагали навіть сни.

 

просяклі тихим пожаданням дому,

вони покірно готувались в кому –

для комишами вкритих іменин

 

 

4.

 

для комишами вкритих іменин

таки й дарунки будуть комишині:

кого маржина ще знесе маржині,

не знаючи, насправжки чи на кпин?

 

то осоку на талії осині,

чебрець на примху, чи на пристріт кмин,

на оскорому свіжих соломин

та ще капейстру, щоб не прокусили

 

солоних губ об випадковий камінь.

за решту, як годиться, вибачай,

не рипайся і не торкайсь руками.

 

вже трина втечі сиплеться з плеча,

і можна тільки випросить ключа,

якщо когось покликали до храму

 

 

5.

 

якщо когось покликали до храму,

чи значить що його покликав храм?

рипке погруддя дерев’яних рам

знекровлює стоїчну панораму.

 

туди повинен приступити сам,

адамове накоївши адаму,

чи тернами, чи пінними медами

перебрести назустріч голосам.

 

до вуст приклавши промінь золотий

або вуста до променя приклавши,

він має знати, як туди дійти.

 

але дорога звиється, як завше,

притулиться до горла темним замшем,

і він пита про греблю чи про тин

 

 

6.

 

а він пита про греблю чи про тин,

про перепони над переполохом,

коли земля між валахом і лохом

вихрещує ребристий карантин.

 

присохлий деревом, пропахлий мохом,

з ідеєю, що в пращі палестин

на коштури звела останній стих,

неназваний іще чортополохом, –

 

йому хотілось крапельку води,

тоненьку й білу, як стріла поганська.

натомість приверзлось: устань і йди.

 

так день перегорів, як муштра панська.

з погонича відваживши підпаска,

ставалося: відречений один

 

 

7.

 

ставалося – відречений один,

за іншими давно чигають гридні,

а решту чи поснули, чи невидні,

чи біс їх оберегами водив.

 

рослинний хист відретушує злидні.

бодай дванадцять прагли череди.

та це ж колись, а нині інших див

бракує затужавілим в повидлі:

 

салагами до черева ісламу

чи в рінь оспалу інших усипань,

що рунищами кліті застилали.

 

воліючи переломити длань

чи, може, хліб – хто з криком пополам

повинен був відбутися дарами

 

 

8.

 

повинен був відбутися дарами,

щоб жертвою себе не осушив.

він опустошив мало не єшив,

коли від знань шкоринку віддирали.

 

на темні трави леза окошив,

щоб звечора не обростали нами,

і вже крутив планету, як динамо,

коли йому сказали: задуши

 

бодай в обіймах, тільки б – на струні,

аби красою витерти красою,

де відстані відверто підставні.

 

солив би схрон, перебирав росою

і замість м’яса конопатив сою –

і був би рай хіба на полотні

 

 

9.

 

і був би рай, якби на полотні

відбились пальці, схильні до підпалу.

горіло б тихо, вигоріло б мало,

а все ж поприпікало би ступні.

 

освідченням сніги попідтавали,

підвалини скоцюрбились на пні.

за кожну ґонту рахувати дні

переситу провіщення опали.

 

а те, що мощі вже пересолені,

до остекління вуст і висоти

доторкують їх ранища зелені, –

 

несамохіть до рясту б дорости,

щоб шелестів з-під ряси августин:

не лані проступили, а легені

 

 

10.

 

не лані проступали, а легені

на їхніх титлах, змащених вином.

кришилося сріблясте полотно,

шукаючи пристанища у жмені.

 

подаленіло річище давно,

і коропи, і клени заголені

кленовим листям затуляли трени,

під жабрами витоптуючи дно.

 

лиш вірші, невідмоклі у вині,

здадуться проскрибованими, ніби

їх автори багульнику зрідні.

 

печери вражні під опоку хліба,

долоні в лоні зловлені, а німби

зволожені чи просто так пітні

 

 

11.

 

зволожені чи просто так пітні,

ми все таки доходили до книги,

де пахнув листом кожен темний вигин

і кожен призвук гнувся в тумані.

 

долаючи верети і вериги

і виколовши букви до стерні,

писали не скоромні, не пісні,

а прощені хорали до розстриги:

 

щоб не стікали очі розтулені

між постерунки зледачілих книг,

де треми розповсюджували трени.

 

і пахнув медом кожен третій стих,

допоки не зостарівся і стих

над крихтами чийогось одкровення

 

 

12.

 

що крихтами чийогось одкровення

забавляться – хіба се новина?

торкнеться до сторінки звірина,

розгорнуте ж – немов перестелене.

 

над сонним кмином птаха засина,

а над горіхом ластить сокровенне.

чи ласицю не витопчуть олені,

коли неутоленна їх вина?

 

надточуючи гени автогеном,

клонуючи їм щупальця терпкі,

хто знає, звідки вилущаться гени?

 

почнеться вечір із овечих шкір,

що ними звірині наперекір

заволодів не привид, але геній

 

 

13.

 

заволодів не привид, але геній

цим капищем – чи хто завважив це?

у комиші ховаючи лице,

оберігав він наші теревені.

 

коли збивались кроки на фальцет,

він ямбами дірявив наші сцени,

а може допантровував й до мене,

та я не відав, хто пізнав концерт.

 

прогірклий у своєму полині,

посоловілий у своїм зап’ясті,

я мовив те, що мав, а більше – ні.

 

поглинувши корозію схоластів,

чи спостеріг на пласі цій хвилястій,

що слід було би вимовить мені

 

 

14.

 

що слід було би вимовить мені,

коли ми всі зібралися докупи,

точили рани, і лічили трупи,

і поправлялись на садовині?

 

доступному відважили доступне,

як борошно дозріло у млині.

оскільки всі були на мілині,

то старанно надточували ступи.

 

і я тоді також змовчав рости,

робив як всі і в сінях мітив робу,

щоб зранку знову засіки мести.

 

насичуючи злущену утробу,

ми плавно розпадались на подобу –

не кількоро, а надцять четвертин

 

 

15.

 

не кількоро, а надцять четвертин –

вони таки вкривалися шляхами,

і бризкав сік, і відкривались брами

для комишами вкритих іменин.

 

якщо ж когось покликали до храму,

а він питав про греблю чи про тин, –

ставалося – відречений один

повинен був здобутися дарами.

 

і був би рай, якби на полотні

не лані проступали, а легені

зволожені чи просто так пітні.

 

щоб крихтами рясного одкровення

заволодів не привид, але геній –

що слід було би вимовить мені?

 

 

 

ТРИЧІ

*

 

тут сон і сови. солодко. приходь.

на цілі води папороть і водь.

за чайками пливуть підбиті чайки.

вітрила, що приспущені навзрид,

витримують один-єдиний світ,

роздвоєний на кінчику нагайки.

 

тут майже мокро. майже відчуття,

присилені на кільчику життя,

присилувані майже відчувати,

що крик сови, що папороть, що плоть,

що десь на небі сіється Господь

тонким дощем останньої відплати

 

 

*

 

це звільнення – і Ти його звели.

навсмак слова, народжені з початого.

є книга трав, що рястом запечатана, –

її розтулять теплі губи слив.

 

по небу ближче до Твого Ім’я –

назвати Сина кожна птаха проситься.

промовлю: квітка, чую: мирроносиця,

нічого не промовлю: течія.

 

дозволь назвати: кетяги, траву,

ґердани, мислі, висі, озаріння,

печаль незмивну або пращу тлінну…

як не назву – а все Тебе назву

 

 

 

*

 

мій Господи, поговори за нас.

Тобі давно воздасться говорити

за кожну хвилю золотої квити,

за недопитий, бо гарячий час.

 

доопріч нас – чи перед усіма,

чи над усім, чи просто так – у всьому.

не втома крику, а некрику втома

така сама, як істина – сама.

 

і снитися – бо Ти іще до сну,

і слухати, допоки Ти опісля

збираєш пісню пальцями – бо пісню,

і тінь перегортаєш – бо пісну.

 

…осипляться пелюстки цих пісень,

затопчеться посіяне насіння.

мій Господи, заговори до тіні!

вона бодай відбиток їх несе

 

 

Останні події

01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві
27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»


Партнери