Завантажити

Вона зветься «шкентель». Лунають команди «рівняйсь!» і «струнко!». То майстри, після того, як старости — майстрам, доповідають директорові, хто є, кого немає і чому. Ті, що попереду, правофлангові, крутять головами, роблячи ними «равняння на середину», і стовпіють під команду «струнко!», а задні ряди гудуть, хихикають, штовхаються — нікому до них нема діла. А найдужче у нашій групі, бо в нас, хоч навчаємося ми вже п'ятий день, і досі немає майстра. Хлопці кажуть по-всякому: одні — що не знайшли ще, інші — що майстри-то є, але ніхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев'ять груп, які з майстрами, — і «механіки», і «столяри», — вже були на практиці в емтеесі в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старий двоповерховий будинок — учбовий корпус — на «теорію». Класи там малі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і то підбиваємо один одному. Класи ті називаються «аудиторіями». Були вже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (це просто те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант з російської мови.
Командує нами староста на прізвище Гришуха, худощокий, суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі. Майже вся наша група— дитбудинківці. їх двадцять три — і всі один за одного, дивляться прямо й сміливо і називають нас сімох селюків або «кугутами», або «макухою», але не сердито, а так, наче заради розваги, чи що. Підійде котрийсь, візьме пальцями за ґудзик на гімнастерці, крутить і дивиться у вічі:
«Садок є, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема? Що ж ти тоді за кугут?» Мене не займають. Один почав був щось про «жратуху», щоб я приніс чогось із дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: «Ша, він наш». Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п'ятій групі і холодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, і горобців на деревах навколо плацу — як попелу: цвірінчать, гріються на теплі. Вийти б тихенько з оцього «шкентеля» та поза спинами, поза спинами, наче мені кудись треба. А там завернути за Нарбуд — і додому. Ішов би оце шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полі гуде, од паровика дим стелиться і пахне теплим, ворони по стерні походжають, Хетезе коло лісу просянище оре... Зайшов би в ліс, напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць... Вони зараз листям прикидані. Накриєш листок долонею — щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всередині, сама тане в роті. А завтра приніс би оцю форму, поки нова... Ні, ти ба! Сам он як просився, у директора був... Павлентій! А тепер назад рачки... Тепер уже стій! І я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василів. Усі вони в першій, найдорослішій і найграмотнішій групі — «механіки ceгe1 машин». Не видно Василів. Однакові пілотки, однакові стрижеці потилиці.
Незабаром групи, починаючи з першої, одна за одною, строєвим кроком рущили з плацу до їдальні. Попереду — майстри, збоку, прикомандуючи: «Раз! Два!.. Лівой!» — крокували старости. Ішли напружено, як дерев'яні, сікли ногами дорогу, вибиваючи підошвами такти під оті «рраз-два!». Директор, викладачі, замполіт віддавали кожній групі честь і ледь посміхалися при цьому.
А наша п'ята зосталася на плацу. І стояли ми вже не строем, а як попало.
— Альо! Чого стоїмо? — загули дитбудинківці.
— Гришухо! Веди на рубон2!
Староста, який стояв спиною до нас, обернувся і повільно просвистів з-під тонкої губи в рудому пушку:
—Тссіхо!
Мабуть, його побоювалися і дитбудинківці, бо замовкли одразу.
I раптом хтось вигукнув:
— Бра'! Майстра ведуть!
Із двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група, ішов до нас директор, швидко підтягаючи ліву ногу за лакованим ціпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсь дідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій і настовбурченій Ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину; брезентова реміняка, з нікельованою бляхою «РУ», була заперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одноі халоші за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика. Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком, ми побачили... Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, наче під гімнастеркою за плечима у нього висів баян... Руками дідусик розмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдає військового в строю.
Ми заніміли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті. А Гришуха викинув убік праву руку і скомандував:
— У дві шеренги — становись!»
Деки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор і майстер підійшли. I не встигли ми ще вирівнятися, ні зробити «рівняння на середину» під команду Гришухи, як майстер уперся кінчиками пальців собі у праве вухо, випнув груди наскільки те дозволяв «баян» на його спині, і бадьорим тоненьким голоском крикнув:
— Здрастуйте, товариші- ремісники

читати