Завантажити

хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!
— Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.
— Я пропоную переселяти по частинах, — обізвався Дорош. — Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім — слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо — промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.
— Хе-хе! — блиснув золотим зубом Гнат. — Тебе як послухати — на два роки тяганини вистачить.
— А хоч би й так. Спішити нічого.
— Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.
Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.
— Навіщо ж ти тоді нас викликав? — скипів Дорош. — Щоб поплескати тобі в долоні?
— Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? — звернувся він до Оксена.
Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:
— Чує моє серце — наріже він січки. Наглядай там за ним.
— А що за ним наглядати? Не мале дитя.
— Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам... Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:
— Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, — клопотався Охрім.
— Розумному — плач, а дурневі — радість, — скосив на нього очі Тимко.
— Жалієш? — несподівано обізвався Сергій.
— Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати — і ти б кусався.
— Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.
— Відколи це ти таким розумним став?
— Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.
— А це ж чому?
— Душком від тебе антирадянським припахає.
— А ти хіба з тих, що принюхуються?
— Ні, я з тих, що нутром чують.
— Ну, зчепилися! — крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким «растуйте» і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.
— Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.
Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.
— Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.
Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:
— Якщо на предмет хлібозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зійдуться.
— Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
— Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
— Якнайшвидше.
— А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала — не допомага.
Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:
— Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.
— Ей ти, Васько, чи як там тебе! — крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. — Ану, біжи сюди!
Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.
— В школу ходиш?
— Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.
— Чому?
— До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:
— Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.
— Правда? — радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.
— Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.
— О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.
Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському — і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому повітрі.
Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні — людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом'яті картузи, сірячини, кожухи, обліз-лі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв'яз-но, по-хутірському:
— Пилипе!
— Що?
— Куди це ваші худобу порозпускали?
Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.
— Пастися пішла, — відказує він тихим баском.
— На чию ж толоку? Варчину чи

читати