Завантажити

розгортав пір'я, але ні крові, ні ранки не знаходив. Раптом на тому місці, де було очко ворона, він знайшов малесеньку дірочку, з якої сочилася малиновою капелькою кров, і, зрозумівши, що поцілив у око, дурнувато усміхнувся: «Оце трахнув! Трохи голови не збив к лихій годині». Денис закинув рушницю на плече і, вже не сутулячись, а геройськи розправивши груди, побрів до підвід.
— Готовий? — запитав Сергій, ставши на возі на коліна, щоб краще бачити.
Денис мовчки підняв у руці забиту птицю, полюбувався безжиттєвою кволістю і, розмахнувшись, кинув її в озимину. Але в ту ж хвилю, очевидно, під впливом якоїсь наглої думки, побіг на ниву і, розшукавши птицю, взяв назад. Сів на воза, вийняв із кишені недоривок, зв'язав воронові лапки і повісив бикові на ріг. Задоволений такою витівкою, радий, що таке придумав, Денис знову ліг на воза, час від часу підводячись та гигикаючи з того, що бик махає головою і не може ніяк скинути з рога забитої птиці.
Дорош, який усе це бачив, сердито нахмурився.
— Він що у вас, мисливець?
— Ні, гицель, — уточнив Сергій. — А як попадеться заєць, то й зайця вб'є.
— Як? їх же тепер бити заборонено?
— Він на те не зважа. Та що тут за втрата? їх он скільки по степу бігає.
— А як я приходитиму на колгоспну ферму та крастиму кожного вечора по курці, що ти мені скажеш?
— Що скажу? — здивувався Сергій. — Крадьте собі, аби не спіймалися.
— Гарним хвалишся. Може, й сам крав?
— Хто ж про себе таке скаже? — засміявся Сергій.
— А ти задумувався коли-небудь над тим, чому люди крадуть?
Сергій хитро підморгнув оком.
— А ви мене не той... не візьмете на карандаш, як я вам скажу свою щиру думку?
— На який карандаш?
— Ніби не знаєте? — ще хитріше примружився Сергій. — Скажу я вам слово, а ви запишете і скажете там, де треба, що я контрреволюційну агітацію розводжу. Ви хоч мій і квартирант, але дуже з вами христосатися не годиться.
— А-а, — усміхнувся Дорош, зрозумівши нарешті побоювання Сергія. — Ні-ні. Яка ж тут агітація, коли ми з тобою говоримо по-дружньому, по-товариському. І взагалі хто тобі сказав, що коли ти будеш критикувати недоліки нашого життя, так це буде розцінюватися як контрреволюція? Хіба у вашій артілі не виступають колгоспники і не критикують недоліків у роботі правління?
— Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разів чотири в органи викликали.
— Значить, було за що.
— Хто ж його знає, було чи не було: нам не видно...
— Ну, нічого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть?
— Що говорити? — зітхнув Сергій. — У кого є хліб та до хліба, той не крастиме.
— А чого ж у вас хліба не вистачає?
— Вам видніше. Ви — вчені.
— Вченість тут ні при чім. А ти скажи, як ваші селяни думають? Чому в них хліба не вистачає?
Сергій зам'явся, кілька разів жадібно затягнувся цигаркою.
— А що говорять? Кажуть, що якби хліб по за-границях не розвозили, то вистачило б на десять літ. В Німеччину он скільки пруть.
— Ти торкаєшся питання, якого не розумієш, — нахмурився Дорош. — А за кражу я тобі скажу: вона від низької свідомості людини. От ви, молодь, що ви робите на селі для того, щоб показувати високі взірці загальногромадської свідомості? Як ви підносите культуру села?
— Як? — засміявся Сергій. — Позбираємося в хаті в кого-небудь на кутку, пожируємо з дівчатами — і спати. Та ви чого мене за культуру питаєте? — посуворішав Сергій і насупив брови. — Ви мені дайте хліба в рот, а тоді й про культуру розказуйте. А то всі ви, городські, такі: хлібець жувати любите, а як він родить — не знаєте.
— Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекрасні, хороші люди, великі трударі. І на твої літа пора вже в цьому було розібратися.
— Пробував, — глухим голосом відповів Сергій. — Та нічого з того не вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин і захищаєте.
— Не вгадав, — усміхнувся Дорош. — Я корінний селюк.
— Е, який із вас селюк? — махнув рукою Сергій, одвернувся і довгий час їхав мовчки. Дорош теж не зачіпав його на розмову, і так вони проїхали добрий шматок дороги. Нарешті Сергій засовався на своєму сідалі, кілька разів тяжко зітхнув, потім збив на потилицю облізлу шапурину і повернувся до Дороша обличчям:
— Воно, бачите, як в житті заведено: що кому дошкуля, той про те й розмовля. Може, людина й помиляється, приймаючи на дорозі стовп за чоловіка, та все ж таки в неї очі є і вона щось бачить.
Сергій знову замовк.
— Я й вас не люблю, — промовив він після деякої мовчанки. — Ви хоч і крутитеся в нашому селі, а по шкірі видно: городянин. Годинник, окуляри, блокнотик. Навіщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тільки Охрім як повернувся із фінської війни, то чоботи наваксував, в нагрудний карманчик ланцюжок повісив і кожному зустрічному хвалився, що він одер жав у нагороду іменні золоті часи за те, що взяв у по лон двох фінських генералів. Ну хто йому повірить, що він такий бойовий подвиг зробив, коли всі знають, що Охрім

читати