Завантажити

Шкода, що ви так пізно приїхали. Якби зимою, — бабахнув би вам зайця на шапку...
Сергій відкликав Дениса вбік, схопив за петельки:
— Що ж ти, собачий тельбух, все село ганьбиш! Себе ганьбиш, нас у сором уводиш! Тобі мало було мого сала, так ти вде до людини пристав жувати, щоб тобі язик покорчило! Адже ми його до себе на обід не запрошували, а він нас запросив, і тобі не соромно було йти до нього?
— Соромно чужу жінку мацати, і то мацають, а святого хліба просити не гріх, — вирвався з цупких рук Сергія Денис і побіг до свого воза. Але Сергій 'не міг заспокоїтися. І вперше йому прийшла в голову думка, що, може, й справді не все так у житті, як йому думається. «От же хоч Дорош і городянин, а, бач, поділився хлібом-сіллю, а ми, селюки, під полою зжували. От і розбери...»
Через дві години їзди добралися до Чупахівки. Петляючи по глухих вулицях, виїхали на головну, що вела до заводу. Над селом — тиша. В провулках застигав густа, як дьоготь, темінь. Чим ближче під'їжджали троянівці до заводу, тим виразніше долітав до них якийсь гомін, схожий яе то на шум машин, не то на вириво великої юрби людей, тим яскравіше розгорталися і освітлювалися величезні, запорошені вугільною пилюкою вікна заводу. З дворища, обнесеного високим парканом, повівало гострим, гнилим запахом жому і медвяним перепаленим духом малясу. В провулках троянчанам зустрілося багато підвід, навантажених жомом. На них сиділи дядьки, одні з них бадьорилися, перемовляючись між собою, інші, обіпершись ногами об війя, куняли, зморені сном. Біля заводських воріт видно як удень. Електричні вогні гарно освітлюють в'їзд у ворота і маленьку будочку, в якій несе варту охорона. «Ось де з дівками гуляти, — усе на світі видної» — з захопленням відкликнувся в думках Денис про електрику. Дорош постукав у будочку на прохідній. Віконечко відчинилося, і звідти висунулася кучмата голова.
— Пропуск є? — суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом.
Дорош зам'явся: він не мав дозволу на в'їзд, але потім вирішив, що в таких справах найважливіше смілість і нахабство, і сказав грубо:
— Є. Відкривай.
— Давай сюди папір.
Дорош підійшов зовсім близько до віконечка, так, щоб на нього впало світло, поправив окуляри:
— Ви що, мені не вірите?
Охоронець пильно глянув на Дороша і, вирішивши, очевидно, що ця людина цілком заслуговує на довір'я, крикнув комусь у двір, щоб відкрили ворота.
Ворота відкрилися — і троянчани безборонне в'їхали на заводський двір. «Ну, через першу оборону прорвалися», — полегшено зітхнув Дорош, але радість його була передчасною: двір запрудили вози, вози і вози, як на ярмарку. Нескінченним чорним потоком розтікалися вони в різні кінці дворища, утворюючи пробки, що не розсмоктувалися не тільки по кілька годин, а й по 'кілька діб. Люди, покидавши худобу і позбиравшись у невеличкі гурточки, вели повільні, нудні розмови, так, для штуки, аби не проспати черги. Коли на них міцно налягав сон, вони замовкали, дрімаючи, а в цей час недремні мовчки затісувалися в чергу, щоб скоріше просунутися до жомових ям і покінчити із оцим безконечним, безнадійним чеканням. Деякі з них втискувалися щасливо й непомітно, але більшість виявляли, і тоді хто-небудь кричав у темряві:
— Микифор! Сюди!
Тріщали вози, сопіли бики, матюганилися дядьки, витручений із черги тихо лаявся:
— Пожди, й тобі прийдеться, бичача китиця...
— Ти в мене поварнякай, доки одчеплю люшню...
— Приїдеш колись до нас олію бити, ми з тебе надавимо макухи.
— Ти чуєш, Микифоре, ще й шкабарчитьі Незаконно вперся, ще й нахваляється.
— Ану, закрий пельку! — густим басом просив із темряви Микифор. — Бо як вирву з ярма занозу, то я тебе пошепчу.
Сергій, слухаючи ці пересварки, скрушно зітхнув і безнадійно махнув рукою:
— Розгужовуемося не менше як на двое суток...
— Що поробиш? Ходімо начальство шукати. Може, щось і виклянчимо, — підбадьорював його Дорош.
В цегляному двоповерховому будинку, де розміщалися всі служби, було темно, тільки одне віконечко світилося: на нього й пішли Сергій із Дорошем. Як тільки вони переступили через поріг і зайшли в коридор, дідок, очевидно сторож, що спав на лаві, схопився рішуче заступівши дорогу, суворо запитав, чого їм треба.
— Нам треба з дирекції кого, — сказав Дорош.
— А кого ви тепер найдете, коли вже північ?
— Може, хоч кого-небудь. Ну, хоча б начальника цеху.
— Кажу вам: нема нікого. В нас робота у вісім годин кінчається.
В цей час коридором пройшов робітник у засмальцьованій кепці і фуфайці. Зачувши розмову, він звернувся до Дороша і сказав, що в п'ятих дверях ліворуч засидівся зам, так що «чешіть швидше, доки не вискочив».
Дорош швидко розшукав двері і тихенько в них постукав. Але з-за дверей ніхто не відповідав. Дорош постукав сильніше, так що той, що сидів у кімнаті, обов'язково чув би цей стук. Але за дверима знов мовчали. Тоді Дорош потяг на себе двері і переступив через поріг у вузеньку тісну кімнату, слабо освітлену однією

читати