Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

мно-о-о-о-ю-у», — гуде, як у бочку, Микита Чугай, обіпершись широкою спиною об драбину і примруживши очі.
Охрім сидить, вчепившись рудами за полудрабки, трясеться на грудді разом з гарбою, аж голова падає, жили на сухій шиї понабухали, рот скривив — немічного голосу його не чути за басами, але покривленому ротові видно, що він також співає і призму так старанно, що аж потом обливається і час від асу витирає його рукавом. Денис дує так, що груди його видзвонюють міддю, а лице робиться червоно-фіолетовим. Тимко лежить на спині, розкривши очі, мова його качається сюди-туди по соломі в такт юрбі, а перед ним голубіє небо, небо і небо, і пливуть »нім видіння, недавно бачені, пережиті серцем, болю, хвилюючі, як примари тривожних снів. То немов оїть він на Беєвій горі і, прощаючись, дивиться на до й на братову виглянцювану держаком від вил олоню; то пахне йому рідною оселею, застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зір жадібно мацає в зеленому шумовинні верб за горою червоний бовдур рідної хати; то бачиться йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору і шукає люльку, яку він, запрацювавшись, засунув у тин і тепер може згадати, куди він її подів; то мати, що виїла з хати по воду, стала біля колодязя і стоїть, замавшись, дивиться на Бееву гору, за яку поїхав її н; то кущик трави з гарненькою невісточкою, яку він обережно обкошує; то уявляється йому, як вони Марком ідуть з роботи і їдять кавуна, вкраденого на баштані, обом по бородах тече солодкий холодний ік, вони стріляють один в одного червоними зернятками і сміються; то, нарешті, прокинувшись уранці, він чує, як Орися торохтить у хатині кочергами, звідки пахне підпаленим свіжовипеченим хлібом, і, відкривши очі, бачить на лаві торбу, пошиту з новенького рушника, напхану всяким їством на дорогу...
Та й нехай плаче, та нехай плаче,
Та нехай собі тужить, а молоденький
Та й новобранець три годи послужить... —
Плине пісня, і знову поскрипує гарба, тюпають коні, крешуть копитами засохлу, потріскану від спеки землю.
Ой служив службу та воєнную та й став помирати...
І став же він та перед смертю дівчину бажати...
І ця старовинна пісня ніби прорвала щось всередині в Тимка, він уткнувся лицем у солому і тихо, беззвучно заплакав. І це були перші і вже останні сльози за всю війну.
— Ет, завели якоїсь поминальної, — незадоволено скривився Марко. — Давайте веселої почнемо!
— У нас ні весела, ні сумна до діла не вийде, — люто сплюнув через полудрабок Панас. — Он він усю службу псує, — показав він на Охріма, що саме відкашлювався, як дячок на криласі, готовий втрутитися і в веселу пісню. — Хіба з ним можна співати, коли він тягне, як цапа за хвіст.
— Бо трясе-е-е, — виправдовувався Охрім, не випускаючи з рук драбини та підскакуючи на полудрабку. — Ти сядь на моє місце та й побачиш, який воно тоді звук вийде-е-е...
— Та хіба в звукові діло? Бик тобі на вухо ратицею наступив. От що.
— А тобі не наступив? — спалахує Охрім. — Я он у фінську війну першим заспівувачем був на всю дивізію. Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазо-новичу, дайош пісню! І що ти думаєш, не давав? Раз отак пішли строєм, і затяг я пісню... «Ах, да спомним, братці, ми кубанці», а тут, де не візьмись, командир корпусу їде. Зупинив машину і питає: «Це товариш Горобець співа?» — «Так точної» — відповідає йому командир дивізії. «Об'явіть йому персональну подяку од мого імені за хорошу бойову пісню. Я, — каже, — сам заїду послухати, як співає товариш Горобець».
— Та й заїжджав?
— Одбою не було. Приїдуть із старшиною, принесуть ящичок розморожених яєць, щоб я, значить, із голосу не звихнувся, — і крой, Ванька, бога нет! Всі хлопці спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказує.
— Виходить, інші воювали, а ти тільки пісеньки виспівував? Добра в тебе була служба.
— Е, на службі як на службі. Було так, що й воювали, а було так, що й співали. Ось побудеш, то сам побачиш...
— Ну, тепер така війна заварилася, що для твоїх співаночок навряд чи знайдеться час.
— А чого не знайдеться? Добрий співака всюди потрібний.
— Як був я під Наричем, а потім під Бараничем»— несподівано обізвався Павло Гречаний, що був за машталіра і віз новобранців на призовний пункт. — Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я їм кашу...
Проїхавши з півгодини мовчки, додав:
— Повіриш — так і похололо всередині...
— Дядьку, а врукопашну з німцями вам доводилося сходитися чи ні? — підпрягся зараз же Марко. — Я при кінних батареях був... — відповів Павло, І ніхто, звичайно, з такої заяви не міг зрозуміти, довелося йому сходитися з німцями врукопашну чи ні, хоча дійсно всі знали, що імперіалістичну війну він служив їздовим. Хлоп'яга він був здоровий, покладистий, аби вірьовка добре зсукана — за пару бичків Цпотягне. І досі ходять по селу давні легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся він їв війни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. Поїхав нею Павло за снопами на своє поле, наклав



Партнери