Iван Швонц голився тупою бритвою. Обидвi щоки, з яких зiшкрiб щетину, були червонi, мов попеченi. Голився Швонц квапливо, гарячково, ба навiть зi злiстю. Кректав, кривився, зуби шкiрив, але бритви не гострив. Поспiшав. Вiд Миколайчукiв аж сюди, до хати, долинало веселе гупання бубна, йойкання скрипки та спiв. Старий Миколайчук вiддавав доньку Марiю за вуйбарiвського хлопця. Iван хотiв бодай потанцювати на її весiллi.

Вiн то сiдав на стiлець, то схоплювався з нього, але весь час дивився на квадратне дзеркальце, зiперте на полив’яний дзбанок, i вперто шкрiб бритвою. Був до пояса голий, i як вставав зi стiльця або нагинався до дзеркальця, на його спинi змiями вигравали м’язи. Достоту тобi переплетене мотуззя. Брудну сорочку кинув на долiвку, пiд лавку, а чисту, як снiг, жодного разу не вдягану, розкинув на лiжку.

— Iванку, синку, я тебе дуже прошу: вiдвези менi на Чумалiвське коноплi мочити.

Швонц рвучко повернувся до матерi, яка стояла бiля одвiрка, i запитав iз притиском:

— Ви iншого дня не могли вибрати?

— А коли ж везти, як ти вiчно не маєш часу?

Син не слухав її.

— А шляк би її трафив, сапка i та буває гострiша, — тихо кляв бритву й далi вперто шкрiб нею щетину на пiдборiддi.

— Iванку, синку, я тебе дуже прошу: послухайся мене хоч раз.

— Я сказав: нинi не повезу вам коноплi. I фертик!

— Iванку, ти ж... — витирала сльози, — ти ж божився менi, що не будеш робити дурниць.

— А я й не збираюся нiчого робити. Я про-о-осто... Ну й бритва! Я, мамко, — повернув голову до дверей, — я хочу потанцювати на Марiйчиному весiллi. Хiба менi не вiльно цього чинити?

— Синку, я тебе прошу, повези коноплi на Чумалiвське, пожалiй мене, — та й упала на колiна. — У мене ж серце ... не залiзне...

Швонц пiдняв квапливо матiр.

— Я повезу вам коноплi, — сказав, не дивлячись на неньку, i пiдхопив iз долiвки кинуту сорочку. — Збирайтеся.

Хрипко так сказав це останнє слово, мовби воно йому дерло горло, не хотiло виходити на свiт Божий.

Запряг коней i став хутко кидати на вiз коноплянi снопи. Мати пробувала подавати йому, але вiн вiдсторонив її рукою.

— Не треба, я сам зроблю.

Як навантажив i придавив остривою коноплi, помiг матерi сiсти на воза, вiдтак сам вихопився наверх i щосили огрiв батогом коней. Вони такого не чекали од свого ґазди, вiд несподiванки шарпнули врiзнобiч i ледь не перекинули воза в канаву.

— Iванку! — перелякано йойкнула мати. — Та чи ти здурiв, чи що з тобою ся чинить?

Син нiби й не чув материних слiв, зiстрибнув на землю i, притримуючи коней, став зовсiдуж батожити їх по ногах. Вони хрипiли, рвалися, але Швонц мiцно тримав у руках вiжки.

— Я вас навчу, як рушати! — кричав. — Маєте, ось вам, маєте, нате!

— Iване, дай худобинi спокiй. Вона тобi нi в чому не винна.

Швонц зло блимнув чорними очима на матiр, мент лише подивився i опустив долi голову. Бачилося, йому стало совiсно, й вiн потрохи остигає. На вiз вихопився легко, але вже без колишньої злостi.

— Но-о, Чiллок! Но-о, Циган! — крикнув на коней, i вони дружно рушили з мiсця.

А бубон нiби навмисне веселiше загупав, скрипка зайойкала, до небес злетiла весiльна пiсня, хоча слова її важко було розiбрати. Навiть жалiбну флейту було добре чути з-за гори, де жили Миколайчуки. Плач флейти розтривожив душу Швонцу.

«Ая! Правду люди кажуть, що як флейта заграє, то серце в грудях саме кивається». — I взявся рукою за серце.

— Iванку, тобi погано?

— Нє, мамко. Вчув-їм флейту.

— Ая! А як її вчує молода, то сльози самi течуть з вiчок.

Швонц глухо застогнав, зубами заскрипiв.

— Iванку, що з тобою? — вхопила сина за руку, вiдтак притулила лице до його плеча. — Не муч мене, дитино моя, i себе не муч.

— Добре, мамко, не буду вас бiльше мучити, — i нокнув на коней.

Їхали мовчки. Сонце стояло над горами справа вiд них, пригрiвало лагiдно, по-осiнньому тепло. Де-не-де по берегах уже червонiла папороть.

Iван не обминав калабанi, i воза пiдкидувало так сильно, що здавалося, зараз з нього порозлiтаються усi коноплi.

— Iванку, їдь тихiше, бо душу з мня витрясеш, — попросила чи то винувато, чи то жартома.

— Добре, мамко, буду вас везти, як панну, — i до коней: — Но-о, Чiллок! Но-о, Циган, тихiше, аби мамку не трясло.

I знову мовчки плуганилися дорогою, що вела за село. Гупання бубна стало глухе, ледь чутне. Звуки скрипки та флейти вже не долiтали до них. Але те гупання бубна, мов тонка нитка, не вiдпускало вiд себе, тягнуло, манило, благало вернутися.

Мати хотiла було попросити сина їхати швидше, аби не чути того гупання бубна, але не наважувалася. Дивилася на свого Iванка. Пiсля голiння лице в нього пашiло, вiн слинив пальцi i студив то лiву, то праву щоку. На блiде чоло спадало пасмо чорного волосся. В очах був туск. Боляче було дивитися на тi очi, i вона перевела погляд на небо, i аж радiсно скрикнула вiд несподiванки. Низько над ними повiльно летiв лелека.

— Глянь-но, глянь, Iванку, — показала рукою д’горi й додала так тихо, нiжно: — Глянь, Iванку, лелека летить.

Син насуплено блимнув очима на небо i повiв:

— Виджу.

— А пригадуєш, Iванку, як ти був маленький i вибрав якось яйця з гнiзда лелек? Потiм усю нiч не спав. Я зазвiдувала тебе, чому не спиш, а ти повiв: «Я, мамко, не послухався вас i вибрав iз лелечиного гнiзда яйця i боюся тепер, що вони принесуть у дзьобах грань i спалять нашу хату, і ви згорите через мене». Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Ча-огов, Чiллок-Циган! Ча! Ча! Чiллок!

Минали останнi хати. Перед ними на лавочках сидiли, грiючись на сонечку, бабусi.

— Добрий день вам, жiночки, — вiталася до них мати Швонца.

— Дай Боже й вам доброго дня, — вiдповiдали старенькi. — Куди це везете коноплi, мочити?

— Ая! Мочити. На Чумалiвське.

Бабусi кивали головами, усмiхалися. Знаємо, знаємо вири на Чумалiвському. Хiба раз там мочили конопельки, як були молодими та здоровими?

— Iванку, спини на хвильку коней. Хочу води напитися.

— А чо’ дома не пили? — буркнув, i до коней: — Гов, Чiллок! Гов, Циган!

— Їдь далi, — стримувала себе, щоб не розплакатися.

— То йдiть пити воду, чо’ не йдете? — казав, не повертаючись до матерi.

— Перехотiлося, — кусала губи. — Їдь.

Уже за селом дала волю сльозам.

— Боже, Боже, чому так мучуся на цьому свiтi? Терпiла-м його вiтця, — кивнула на спину сина, — а тепер i вiн... розмовляє зi мною, як з рiвнею... Боже, чому так караєш мене, за якi грiхи мучуся? Вiтець його танцював з ножем, i я жила у вiчному страху, а тепер син хоче загнати мене в сиру землю... Боже, чому таку кару ти менi послав? Хiба я кого зобiдила? Комусь повiла лихе слово?

— Не волочiть, онде йдуть люди, будуть очi витрiщувати.

— Най дивляться, до чого доводить мене син, — i зiтхнула тяжко, а кiнчиком хустини квапливо витерла заплаканi очi. — I чого я така безталанна народилася? Якi тiльки легiнi не бiгали за мною, а я, дурна, за його вiтця пiшла. Бо вiн не як люди, а з ножем прийшов до няня сватати мене. «Якщо не дасте за мене Олену, — казав, — то спалю вас або вирiжу». Нянько й напудився, упросив мене пiти за нього.

Говорила пошепки, сливе нечутно.

— Добрий день, Олено!

— Добрий, Штефане, — глянула на однолiтка у святковому одязi, який стояв край дороги з пакунком пiд пахвою.

— Чо’ така сумна, Олено?

— А вiд чого маю веселитися?

— Весiлля ж у селi, було пiти потанцювати, поспiвати.

— Я уже своє, Штефане, i вiдтанцювала, i вiдспiвала.

— Якби ти, Олено, згадала, як ми з Миколайчуком бiгали за тобою, то майже пiшла би крутитися у танок. Ще й заспiвала б.

Жiнка сумними очима глянула на однолiтка, боляче усмiхнулася.

— А легiнь твiй чому не пiшов на весiлля? — спитав, аби не мовчати.

— А я забув вас зазвiдати, що маю чинити! — вiдрубав Швонц i вдарив батогом коней. — Но-о, Чiллок! Но-о, Циган! Но!

Швонциха мiцно вхопилася за остриву, але не просила сина вповiльнити їзду. Була не рада зустрiчi з однолiтком, бо вiн, не вiдаючи того, нагадав i розтривожив душу свiтлими споминами про дiвочi лiта й водночас викликав сумнi думи про сина, його вперте сватання до Марiйки Миколайчучки. Iван три рази слав до неї сватiв, i вона, вiдмовляючи, три рази втiкала через вiкно. Так велiв звичай.

— Не йдеш за мене, то й за iншого не пiдеш, — мовив Марiйцi.

— Та певно! Тебе буду звiдувати, за кого маю йти замiж.

Вiн нiчого не вiдповiв їй, але вiдтодi перестрiчав хлопцiв, якi йшли до неї, i грозив їм ножем, котрим ще його дiдо рiзав у Шандровi свиней.

— Хочеш жити — то не йди до Миколайчучки! — казав.

Однi лякалися. Що ж ти вiзьмеш вiд вар’ята? Повiж йому слово, то вiн уже з ножем танцює, а з рота в нього пiна бризкає. I обминали хлопцi обiйстя Миколайчукiв. Iншi, смiливiшi, заходили до неї посидiти. Швонц перестрiчав їх за горою пiд лiском i бив. Люто бив, аби назавжди забули стежку до Марiйки.

Хлопцi з кров’ю вихаркували вибитi зуби й клялися помстити Швонцу.

— А спробуйте, — показував їм рiзницького ножа. — Спробуйте, якщо не боїтеся смертi.

I легiнi перестали заходити до Миколайчучки. Швонц тепер сидiв самотньо на горi, навпроти її обiйстя, i дивився звiдти на дiвчину. Як та по воду бiгла до криницi, по господарству поралася. Довго так було, та якось не витримала Марiйка й послала до нього батька.

Старий Миколайчук засапався, поки видибав на гору. Сiв поруч, файку запалив.

— Маю до тебе, Iване, одну справу, але не знаю, з якого боку починати, аби не зобидити тебе.

— А ви кажiть про тяжке, то легше вже не буде таким образливим.

— Я прийшов повiсти, аби ти дав спокiй Марiї. Нелюбий ти їй, не хоче вона йти за тебе. То чо’ силуєш до того, перестрiваєш її на вулицi?

— Ви, може, й не повiрите менi, — сказав якось тихо Швонц, — але тягне мене сюди. Таке надходить, що жене до Марiї, i я й сам не знаю, що чиню.

— I хапаєшся за нiж, грозиш Марiї, що зарiжеш її, як не пiде за тебе.

— То лише раз було... I ваша Марiя не з лякливих, вона — смiлива...

— Яка вже є, така є, а тебе прошу: дай їй спокiй!

Швонц нiчого не вiдповiв, але вiдтодi його вже не було видно на горi, хоча Марiя казала, що й далi вiдчуває на собi його погляд.

Удома Швонц не знаходив собi мiсця. Робота не бралася його, усе бiсило. Коней бив страшенно. Як пiдходив до них, вони од страху тремтiли, стригли вухами, боязко iржали. Хтось скаже до нього слово, навiть незлобиве — вiн за нiж хапається.

Аж тут розлетiлося по селу: до Миколайчучки прислав сватiв вуйбарiвський легiнь.

— Ба що тепер буде чинити Швонц? Ба чи не вб’є вуйбарiвця? — жiнок брала цiкавiсть. Вони мали про що плескати язиками.

Швонцова мати втратила спокiй, ревно молилася i просила Бога зглянутися над нею.

— Iванку, не кой дурниць, — благала вечорами сина. — Ти ходиш такий темний, як нiч, i щось задумав погане. Не роби цього.

Вiн довго мовчав, та якось бiля рiчки витягнув iз-за халяви нiж i шпурнув у воду.

— Вiднинi, мамко, можете не боятися, що комусь вчиню бiду. Лиш хочу потанцювати в Миколайчучки на весiллi.

Стара нiби й заспокоїлася, i тiльки сьогоднi, як вчула вранцi веселе гупання бубна, йойкання скрипки та спiв людей, — розтривожилася, i великий страх напав на неї за сина. Хотiла, щоб був сьогоднi подалi вiд села, тому й попросила вiдвезти коноплi на Чумалiвське, до рiчки, яка текла бiля сусiднього села, у протилежному боцi вiд Вуйбарева. Коли ж син вiдмовив, уся так i похолола. Тут ще сон згадала вчорашнiй, страшний сон, то так i впала на колiна перед сином, i закричала, благаючи:

— Iванку, пожалiй мене, у мене ж серце ... не залiзне.

Вiд учорашнього сну ще й тепер було моторошно. Снилося їй, що Iванко її маленький. I вона купає його в дерев’яних нецках*. I враз вода стала червона. Вона злякалася, вихопила сина з води й до грудей пригорнула. Далi снилося, що син уже дорослий. У Миколайчукiв весiлля. Її Iванко в бiлiй, як снiг, сорочцi рветься до Миколайчукiв, а вона не вiдпускає його. Та вiн не слухає. Стара Миколайчучка радо стрiчає його, обнiмає, обмацує з голови до нiг, вiдтак через плече сина киває хлопцям: «Немає ножа!» Тi зрадiли, весело заспiвали, один до одного по-змовницьки кивнули, та цього нiхто не помiтив. Її Iванко випив склянку горiлки, вiд закуски вiдмовився i танцювати пiшов. Крутиться у шаленому танку з якоюсь молодицею, на Марiю глипає, i тут Iван Слупак, який завжди вовком зиркав на її сина, крикнув:

_______________

* Н е ц к и — ночви.

 

— Раз! Два! Три! — i всi хлопцi, мов вихор, налетiли на її Iванка.

Били, штрикали ножами у спину, груди, i враз бiла, як снiг, сорочка почервонiла. Iван задкував до оборога, а очима гарячково шукав Марiю, тiльки в неї благав чи то прощення, чи то рятунку.

Жiнки зняли вереск, лемент. На найвищiй нотi обiрвала пiсню скрипка, задзвенiли цимбали й стихли, а бубнар, нiби забувся, разiв п’ять чи шiсть ще гупнув у бубон i, спам’ятавшись, притис руку до натягнутої шкури.

А бiля її сина все танцювали з кривавими ножами шандрiвськi легiнi. I били, били його, але син її не падав на землю, на зелену мураву, мiцно стояв на ногах, недаремно був першим легiнем на селi. Тодi й добили його колами.

Яке вже там весiлля, де мрець. Музики забрали iнструмент i подалися додому. Марiйку посадили на воза й вiдвезли у Вуйбарево без пiсень...

Швонциха прокинулася увi снi мокра вiд поту, вiд страху зуб на зуб їй не потрапляв. Сполоханою птахою билося її серце. Пiдбiгла до сина й лише як торкнулася його, як почула рiвне дихання, трохи заспокоїлася.

— Гов, Чiллок! Гов, Циган! — гукнув син i вивiв матiр iз задуми.

— Мамко, приїхали-сьмо. Тут скидати вам снопи?

— Тут-тут, Iванку.

Допомiг їй злiзти з воза, зняв остриву й став скидати снопи на землю.

— Мамко! Коноплi я вам привiз, але нинi мочити їх не буду, — повiв, коли скинув останнiй снiп i витер iз чола пiт. — Я поїду додому.

— Iванку! — аж ойкнула мати. — Не залишай мене саму! Чуєш, не залишай!

— Та що ви боїтеся, я ж нiкому нiчого не вчиню. Видiли-сте, що я нiж викинув. Затанцюю один танець iз молодою i, мо’, повернуся ще й вам помочи, — та й повернув коней, весело замахав над їхнiми крупами батогом.

Мати дивилася вслiд сину й чимдалi, тим сильнiше здавалося їй, що вiн не їде польовою дорогою, а летить, мов стрiла. Вiз тарахкотiв, ним так пiдкидало, що бачилося: зараз вiн розлетиться на друзки, а колеса розкотяться урiзнобiч.

Важко зiтхнула й стала мочити коноплi, та робота не ладилася. Все поглядала на село. I раптом Швонциха зацiпенiла: згори текла закривавлена вода.

— Боже мiй, — квапливо перехрестилася i видерлася на берег.

Роздивилася навкруж. Всюди було тихо. Тiльки рiчка поряд жебонiла й несла криваву воду. Не могла стояти на мiсцi, кинула все й чимдуж побiгла в село.

Їй хотiлося почути веселе гупання бубна, йойокання скрипки або спiв сельчан, але навкруж усе нiмувало. Часом вона ойкала i спинялася. Здавалося, що чує гупання бубна. Та то гупав не бубон, а серце в її грудях. I вона сумнiшала й неслася ще швидше. Бiгла повз першi хати, нiчого не помiчаючи.

«Боже, скажи гусляшам Миколайчучки, най гудуть, най не мовчать, — просила подумки Бога. — Чуєш, повiч їм, най гудуть».

Та, либонь, Бог був дуже далеко на небесах, не чув її, i Швонциха стала благати музик:

«Гусляшеньки, любi мої, що ж ви замовкли, чому не гудете? Та заграйте-загудiть, не мучте моє серце».

Була в селi, але вiд обiйстя Миколайчукiв не чулося нi весiльного гупан­ня бубна, нi йойкання скрипки, анi плачу флейти. Швонциха тужно заголосила:

— Iваночку, синку мiй! Чо’-сь мня не послухав?..

читати