Завантажити

Стояла бiля дверей i хухала на задубiлi руки. Вона так довго йшла, а тут нiхто не впiзнав її, нiхто нiби й не чекав. Батьки подруги понурi, якось байдуже вiдповiли на її привiтання. Сидiли бiля грубки й, п’яно похитуючись, дивилися порожнiми очима на вкрите iнеєм вiкно.

Хату переповнювали важкi запахи кислих страв, їдкого тютюнового диму й горiлки, достоту тут недавно справляли якусь гостину i запахи ще не встигли вивiтритися.

«А, може, Марiйка запрошувала мене на ту гостину, а я не встигла?» — подумала Христя, стоячи й далi бiля дверей.

Їй у руки зайшли зашпори i такi сильнi, аж сльози вибiгли на очi. Вона терла задубiлi пальцi, але це виходило в неї незґрабно. Марiйчинi батьки так поводилися, нiби її й не було в кiмнатi. Згадала, що бачила в коридорi вiдро з водою, пiшла й намочила руки, але зашпори не проходили. Тодi Христя вийшла на вулицю по снiг. Вона залишила дверi вiдчиненими i через них валували, мов дим, бiлi клуби пари, але дверi нiхто й не думав зачиняти.

Напроти обiйстя Марiйчиних батькiв за тином стояло двiйко дiтей, хлопчик i дiвчинка, i мовчки дивилися на неї, мiцно тримаючись за руки. В їхнiх очах не було анi зацiкавлення, анi спiвчуття до неї, одна порожнеча була, що сильно здивувало Христю. Мороз трiщав пiд ногами. Наст був таким твердим, що не могла проломити його п’ястуком. Пробила каблуком i, мов з криницi, черпала з ямки снiг пригорщами й терла ним руки.

Рипнули дверi у сусiднiй хатi. З великим клубком пари на подвiр’я вийшла червонощока молодиця у фуфайцi, валянках i сiрiй хустинi. На руках мала чоловiчi однопалi рукавицi.

«Достоту тобi наглядачка», — подумала Христя.

Червонощока жiнка зиркнула з-пiд насуплених брiв на дiтей i кивком голови показала їм на дверi. Хлопчик з дiвчинкою перелякано задрiботiли до хати. Вони й далi мiцно трималися за руки, i Христi здавалося, що дiти прив’язанi одне до одного. З болем згадала двiйко своїх дiтей.

А червонощока жiнка тим часом пiдiйшла близько до тину i з острахом подивилася на Христю. Вiдтак, щось бубнячи, подалася до низенького хлiва. Його вкривав майже метровий снiг. Дивно було, як ще вiн не проломив дах, та господарi, либонь, i не думали стягувати з нього снiг.

Мороз пробирався до тiла, i Христя, зачерпнувши у пригорщi снiгу, зайшла до хати. Марiйчинi батьки й далi незрушно сидiли в кiмнатi, однак дивилися цього разу не у вiкно, а на грубку. На нiй у великому i чорному вiд бруду й диму баняковi щось булькотiло, вода час од часу вибiгала й голосно по-змiїному шипiла. Сморiд вiд пригорiлого й дим заповнювали всю хату, але це не обходило старих.

— Я приїхала до вашої Марiйки, — вже в котрий раз сказала Христя, але старi мовби її й не чули. Мiркуючи, що вони глухуватi, Христя повторила голоснiше. Тодi старi здивовано звели очi, наче вперше побачили в хатi, i Христя почала шкодувати, що вибралася в таку далеку дорогу. Так намучилася. До райцентру їхала в переповненому автобусi. З мiстечка в села не їхали автобуси, бо не було бензину, i вона добиралася попутними машинами, а ще бiльше тюпала пiшки. А що коли то дзвонила не Марiйка?

Вона таки необдумано зiрвалася. А все через свого триклятого пияка. Вiн три днi дудлив з приятелями, а вона з дiтьми пiшла до мами, аби не бачити його п’яної морди. На четвертий день чоловiк подзвонив. Сказав, що хтось iз села телефонував їй, здається, просив приїхати. Хто i звiдки дзвонив — не пам’ятає. Христя облаяла його й кинула трубку. «Хто ж то мене шукає?» — подумала. У селi мала тiльки одну подругу Марiйку, з якою разом вчилася в iнститутi.

Вже тепер Христi пригадувалося, що в ту хвилю, коли задумалася, хто їй телефонував, в уявi одразу ж з’явилася Марiйка, i Христя без жодного вагання вирiшила, що саме вона її й шукає. Певно, щось трапилося, тому й зателефонувала, iнакше б написала. Адже живе Марiйка далеко в горах, у глухому селi. Христя вирiшила їхати. Цим сподiвалася ще й допекти осоружному чоловiковi. Мама погодилася залишитися з онуками, то чого мала сидiти вдома? Ще мiркувала, що в селi, на свiжому повiтрi, нарештi вiдпочине й вiд чоловiка, й вiд гамiрного й брудного мiста, дорогих базарiв та нудної роботи, на якiй навiть на прожиття не заробляє. I вона поїхала. Аж тут їй, здається, зовсiм не зрадiли. Подруги нема, а батьки вдають, що не помiчають її.

Подумала, що треба б у когось на вулицi запитати, чи не знають, куди пiшла Марiйка, та виходити на мороз не хотiлося. Та й чи в таку люту погоду ходять люди вулицею? Даремно тiльки настоїться, чекаючи на випадкових перехожих. А чому б їй не зайти до сусiдiв i розпитати про Марiйку? Та коли Христя згадала непривiтну червонощоку жiнку, бажання йти до сусiдiв зовсiм вiдпало.

«А що коли я зайшла не до Марiйчиної хати?» — раптом подумала й почала з острахом оглядати кiмнату. Стiни були густо завiшенi образами й рамками з купою фотографiй. З них дивилися на Христю щасливi молодята, поважнi чоловiки, суворi вояки, пишнi дiвчата, веселi дiти та старi жiнки з сумними очима. Не було серед тих облич тiльки Марiйчиного.

В теплiй хатi Христя зiгрiлася, їй стало навiть душно, але нiхто не запрошував її роздягнутися чи присiсти. Хоч би вже швидше прийшла Марiйка. Та хiба знаєш, скiльки доведеться її чекати, i Христя без запрошення роздягнулася i сiла на лавку пiд вiкном. I лише тепер, сiвши, вiдчула, яка страшна втома навалилася на неї. Болiли плечi, а ноги аж дрiбно тремтiли. А ще вiдчула, як сильно за день зголоднiла.

Спершись на стiну i розправивши ноги, Христя зажмурила очi й так вiдпочивала. Згадувала, як добиралася до села. Першого, кого зустрiла, пiдходячи до нього, була стара бабуся. Вона несла, перегородивши всю дорогу, в’язанку хмизу. Була без рукавиць, але її ґудзуватi пальці й крапельки не почервонiли вiд морозу. Христя стала край дороги й пропустила стару. Жiнка так низько нахилилася пiд в’язанкою, що лиця її не було видно. Христя чула тiльки тяжке дихання старої. Вона вдихала й видихала повiтря зi стогоном, мов би мала десь у грудях перепону, через яку воно важко проривалося. Христю ще здивувало, що стара несе в’язанку з села. Йшла вже биту годину дорогою й нiде не завважила житла. Стояла й дивилася вслiд жiнцi й думала, яка невесела в людини старiсть.

Хвилин через п’ять назустрiч Христi з-за повороту вилетiли конi, запряженi в сани. На санях, тримаючи в руках вiжки й крутячи над кiнськими крупами батогом, стояв малого росту чоловiк з дрiбним обличчям. Якби воно не було так густо переплетене зморшками, а праве око чоловiка не затягувала червiнь («А може то бiльмо?» — подумала Христя), то його легко можна було б прийняти за пiдлiтка. Христя вiдсахнулася вiд коней, аж впала в глибокий снiг. Як вибралася з нього, сани з кiньми i дядьком зникла за великими кучугурами. Недовго й дорóжила, як почула за спиною кiнський тупiт. Вона хутко збiгла на одну iз стежок, що вели до перших хат, i пропустила вже знайомого їй фiрмана з червоним правим оком.

На санях позаду фiрмана, на в’язцi хмизу сидiла стара жiнка. Христя як побачила її жовте обличчя, то вся так i здерев’янiла. Їй одразу ж згадалася лiкарня, куди потрапила декiлька рокiв тому її старша донька. Була друга година ночi, коли її взяли на операцiю. Лiкарi вийшли з операцiйної о п’ятiй. Тi три години чекання були для Христi найстрашнiшими в життi. Вона ходила довгим коридором i задихалася вiд задухи. Вiдчиняла вiкно й жадiбно хапала ротом повiтря. Годинник у коридорi лунко вiдбивав кожну хвилину, аж в головi вiдлунювало його биття. Вона молилася за свою доню. Десь о четвертiй її почало немилосердно хилити на сон. Вона хлюпала в лице з крана лiтеплу воду i все ходила й ходила. Їй здавалося, якщо на хвильку задрiмає чи перестане молитися, з її дитиною станеться бiда. Та часом, як спиралася до стiни, Христя нiби провалювалася в сон. I саме тодi, як була нiби в напiвснi, їй показала своє обличчя смерть. Вона була старою жiнкою, завитою в чорну хустину. Лице її було жовтим, як вiск, а на ньому густо посiяне, немов лишаї, ластовиння. Нiс у неї був ледь горбатим, а замiсть очей мала чорнi ями. Мертва усмiшка була наче з гiпсу вилiплена. I такий жах охопив тодi Христю, що вмить прокинулася i, впавши на колiна, почала ревно молити Бога i всi небеснi сили, аби вiдвернули вiд її донi бiду. Операцiя закiнчилася добре, але Христi ще мiсяць привиджувалася та нiчна ява з жовтим обличчям i чорними ямами замiсть очей. А ось тепер здалося, що побачила ту нiчну примару наяву. I тепер навiть лячно було йти дорогою. Пiдiйшла до ближчої вiд вулицi хати й тихенько постукала у вiкно, вкрите iнеєм. У хатi хтось почав протирати скло, хухаючи на срiбнi вiзерунки. Коли ж серед них утворилася чиста проталина, на Христю уважно подивилося людське око. Згодом око зникло, i Христя почула, як хтось зачовгав до дверей і почав вiдчиняти їх, дзеленькаючи ключами. Незмащенi дверi вiдчинилися зi скрипом, i на порiг ступив високий сивий чоловiк. Христi дивно було, що в селi сидять вдень у зачиненiй хатi. Вона чекала, що дядько озветься до неї, але вiн мовчав, i вона запитала його, як знайти їй хату Марiйки... У сивого чоловiка якось кумедно сiпнулися кущистi брови, i вiн мовчки показав на хату, в якiй вона тепер сидить.

Згадувала все i ставало неспокiйно на душi. Їй здавалося, що сидить отак, зiпершись на стiну, декiлька хвилин, та коли розплющила очi — хату вже заповнили густi сутiнки. Надворi вечорiло.

Христя розглянулася, немовби вперше потрапила до кiмнати. Праворуч вiд вiкна пiд стiною було масивне лiжко, застелене коцом, посерединi кiмнати — кована скриня, навпроти лiжка — грубка й кiлька стiльчикiв бiля неї. Стола не було. Ото i все хатнє начиння.

Бiля грубки були дверi. Вони вели до сумiжньої кiмнати, але були зачиненi великим, як на скринi, ключем. Христя встала й пiдiйшла до дверей. Ставши навшпиньки, заглянула через фiранку до кiмнати. Посерединi стояли два зсунутi докупи столи, застеленi бiлою тканиною. Уздовж стiн були лавицi. На них сидiли жiнки з низько опущеними головами, в руках тримали запаленi свiчки, якi поволi горiли й тихо потрiскували. Всi жiнки були в чорному одязі i в чорних хустинах, i Христя з жахом подумала, якщо вони пiднiмуть голови, то у всiх побачить жовтi, як вiск, обличчя, а замiсть очей — чорнi ями. I вiд цiєї думки лютий мороз пiшов спиною. Вона вiдсахнулася i кинулася до дверей, що вели на подвiр’я. Але вони не вiдчинилися — замерзли, а за ними голосно вила хуртовина.

Попереду чекала Христю довга чорна нiч.

читати