Завантажити

I вiн, биру*, найстатечнiший у селi чоловiк, пiддався спокусi молодої вдови, i, як стемнiло, i в хатi заснули втомленi жiнка й малi дiти (два старшi сини спали на сiнi на хлiвi), вiн тихо вийшов з хати на подвiр’я i городами подався пiд Горбок, де жила вдова. Скрадався, мов злодiй, при найменшому шереху довго сидячи в кущах, бо не хотiв, щоб його хтось побачив. I дивно йому було, що, либонь, вiд боязнi розголосу (страху ж нiколи не вiдав) — у нього лунко гупало в грудях серце. Воно так билося й тодi, як бачив у селi молоду вдову, жiнку — як кров з молоком пишну, — до якої було б грiх не ходити. I вiн наважився пiти до неї теж. Правда, не одразу. Спочатку довго шукав приводу. А особливо йому хотiлося, щоб молода вдова потрапила в якусь халепу, але незначну, i вирiшення справи було б у його руках. I тодi б вiн завiтав до неї як представник влади, i вдова була б до нього прихильнiшою, мо’ сама залицялася б до нього, чим би звiльнила його вiд вельми важкої для нього справи, до якої не мав жодного хисту. Бо вiн просто не знав, як розпочати з чужою жiнкою розмову i без грубого натяку перевести її в бажане для нього русло i так, щоб чужа жiнка й сама захотiла того, що й вiн прагне. Однак вдова не дала йому жодного приводу, i сьогоднi вiн йшов до неї без будь-якої думки, його штовхала до неї лише дика жага. Одне хiба непокоїло його, що биру ходить в урядових справах до людей не темної ночi, а серед бiлого дня, а що коли в молодої вдови застане когось з її любасiв? Як повестися йому? Гаркнути: чому перелюбствуєш? Чому законiв Божих не пильнуєш? А що, коли любас молодої вдови й собi запитає його: «А ви що робите тут такої пiзньої пори?». На цей випадок вiн уже мав готову вiдповiдь: «Я биру, а биру i денно, i ношно має дбати про порядок». Якщо ж потрапиться любас язикатий i спитає його: «То чого ж самi прийшли, а не зi свiдками, як би то й личило робити бирововi в таку пiзню нiч?» — вiн вiдповiсть йому: «Та твоя жiнка, лобуряко, попросила вивести тебе на чисту воду без великого галасу. Бо їй встидно i перед людьми, i перед дiтьми». Вiн наперед тiшився зi своєї кмiтливостi, однак при думцi, а як далi повестися йому з молодою вдовою — робилося не по собi, в’яла його рiшучiсть, ноги ставали неслухняними.

______________________

* Б и р у — староста.

А, може, настрашити її, що розповiсть про її перелюбства священиковi, i той з амвону засудить її безпутства i накладе на неї велику покуту. I вдова тодi злякається i почне на колiнах благати його, бирова, не робити так, i вiн пiднiме її з долiвки i почне заспокоювати, гладити її пишнi кучерi, красне личко i повнi плечi. При думцi, що торкнеться i її тугих персiв — лице заливала гаряча хвиля, i вiн мотав головою i казав собi: «Боже, Юро, та ти геть здитинiв, а мо’, i зцапiв. Про що ти думаєш? Та йди додому до жiнки й помолися, бо не iнак як диявол спокушає тебе». Але вiн не мав сили вернутися, бо його сила, супроти тої, яка гнала його до вдови, була мiзерною. I вiн пiдкрався до темних вiкон вдовиної хати, i йому уявилося, як за ними у порожнiй хатi на лiжку — на бiлих простирадлах — молода жiнка самотньо лежить i не може заснути без чоловiчої ласки, тому ще дужче захотiлося йому потрапити до хати. I вiн почав шкрябати нiгтем скло i тихо шепотiти:

— Евфрузино, вiдчини на хвильку.

Та до вiкна нiхто не пiдходив, i вiн подався до дверей й почав тихо стукати до них i далi шепотом кликати Евфрузину. I згадалося йому, що достоту так в люту стужу просився до хати, жалiбно скулячи, його пес, i вiд цього йому, бирововi, найстатечнiшому в селi чоловiковi, стало неприємно за себе i за власну нерiшучiсть, i вiн знову пiдiйшов до вiкна i голосно постукав. I враз у хатi спалахнуло свiтло i впало прямо на нього, бирова, аж сахнувся у темiнь ночi. Почув, як молода вдова спитала невдоволено:

— Хто там?

Вiн геть забув про своє хвилинне невдоволення собою, трюхцем пiдбiг до вiкна i радо прошепотiв:

— То я, Евфрузино, биру. Вiдчини.

«А що, коли в хатi хтось сидить та й почув усе, й пустить про нього поголос по селу?» — раптом майнула в головi думка, i на нього мовби хтось вихлюпнув горня крижаної води. I вiн одразу ж протверезiв i вже холодно, мов чужим голосом, гойкнув:

— Вiдчини, Евфрузино, то я — биру, прийшов до тебе у справах.

I молода вдова вiдчинила дверi, тримаючи в руках гасову лампу. Була вона у ллянiй сорочцi, у викотi якої бiлiли повнi перса, пишне волосся мала розпущене, воно переливалося на свiтлi, хвилювало бирова. Молода вдова була розiмлiлою i не виднiлося в її очах анi краплини остраху, навпаки, з них била веселiсть i лукавiсть, i губи її теж усмiхалися.

I вiн зайшов до хати. I як побачив за столом її любаса — то аж губу вiдкрив вiд здивування, i геть усi слова, з якими мiркував звернутися до перелюбника, вилетiли йому з голови. Бо за столом сидiв його найстарший син Митро, ще не легiнь, а так, хлопчук, якому й молоко на губах не обсохло, i байдуже дивився на нього. I те, що син дивився на нього без остраху, власне, i вiдняло чоловiковi мову. Вiн показав синовi пальцем на дверi, i той неквапно вийшов, а биру, переминаючись з ноги на ногу, постояв ще хвильку посеред хати i собi подався за сином.

Дорогою мiркував, що треба було дати синовi доброго прочухана, бо тодi вийшло б, що саме за ним вiн, биру i батько, й прийшов, а тепер вдова точно здогадуватиметься, задля чого завiтав до неї так пiзно. Але, може, й краще, що знатиме.

Вранцi вiн сказав синовi:

— Митре, якщо будеш ходити до вдови, то переламаю тобi обидвi ноги. Ти зрозумiв?

— Так, няньку, — вiдповiв син. I раптом — це аж здивувало бирова — в синових очах блиснули веселi вогники, i хлопець ледь стримав себе, щоб не розсмiятися.

— Дивися-дивися, аби не досмiявся, — холодно сказав биру.

I син таки дотримав обiцянки, вiн жодного разу не пiшов до вдови, але щоночi був у неї.

Коли починало темнiти, молода вдова приходила з Горбка в село i вiдносила на плечах Митра до себе додому. Ховаючись у садку, биру дивився, як вдова несла хлопця. Йшла легко хвилястою стежиною, минала криницю, обходила грабник, пiднiмалася до старої дички. Тут на хвильку спинялася, пiдгоцувала Митра, щоб було зручно тримати його на плечах, вiдтак дерлася до хатинки на Горбок. Биру дивився на все затамовано. О Боже, як йому хотiлося отак, на плечах, нести з села молоду вдову до неї у хатину, але вона шукала очима лише його бахура. I вiн, биру, iнодi надумував пiти до вдови i налупцювати там сина, та при згадцi, як той дотепно обдурив його i водночас дотримав слова, його мимоволi починав розбирати смiх, бо це ж не хто-небудь, а таки його кров, його син зумiв так кмiтливо викрутитися. А ще вiн чув, як сусiди здивовано гукали одне одному:

— Гляньте, гляньте, Евфрузина знову понесла на ґирґах бируського Митру.

I це теж смiшило бирова, але вiн нiяк не мiг забути молодої вдови, вона все снилася йому ночами, i вiн тяжко стогнав, аж жiнка будилася вiд його стогону i злякано питала, що трапилося з ним, чи не болить його.

— Нє, — вiдповiдав втомлено, — спи, небого, спи, жiнко...

читати