Завантажити

велико вірили в присягу, і кривоприсяжництвом своїм вигравав він неправедно всі процеси, де од нього вимагали сказати по совісті щиру правду. Мав він велику втіху і з того, що намагався притьмом посіяти розбрат, чвари і ворожнечу межи друзями, родичами чи ще ким, і чим більше з того поставало лиха, тим йому було миліше. Як його присоглашали до душогубства чи іншого якого злочину, він радо приставав, ніколи не одмагався і залюбки, бувало, калічив або вбивав людей своїми руками. Блюзнив із Бога і святих на одчай душі за всяку абищицю, бо гнівливий був - не сказати. До церкви зроду не ходив і глумився стидкими словами над її святощами, як над марницею, зате вчащав до корчми і вештався по інших непристойних місцях. Жінок любив так, як собака кия, зате кохався в хлопчиках, як найпослідущий мерзотник. Красти і грабувати було йому так, як побожному чоловікові милостиню давати; жерун і п'янюга був із нього такий, що часом самому вадило; махляр, картяр і костирник неприторенний. Та що там довго балакати? Поганішої людини, либонь, зроду-віку на світі не було.
Становище й повага мессера Мушатта довго прикривали лихі нотареві вчинки, і не займали його ні приватні особи, ні судовики, хоч він усім їм добре надозолив. Згадавши мессер Мушатто сього Чаппеллетта (а його життя він добре знав), і подумав, що саме такого чоловіка й треба напустити на лихих бургундців. От позвав він його перед себе та й каже:
- Ти знаєш, сер Чаппеллетто, що я назавсіди виїжджаю звідси; між іншим, маю я ще деякі справи з тими плутягами-бургундцями і не знаю, хто б іще так, як ти, міг справити з них, що мені належиться. Тобі тим часом робити нема чого, і якщо ти візьмешся за сю справу, я прирікаю тобі, що матимеш ласку при дворі, а од мене дістанеш пристойну частку з виправлених грошей.
Сер Чаппеллетто був справді саме не при ділі і не дуже-то гараздував; побачивши ж, що їде той, хто довгий час був йому підпорою й затулою, негайно погодився, бо таки й мусив, і сказав, що береться з дорогою душею. Отак вони й поладнали.
Сер Чаппеллетто, діставши вірчого листа і королівську грамоту, зразу ж по від'їзді мессера Мушатта подався в Бургундію, де його ніхто не знав, і заходився робити своє ділоправити [46] борги, але, проти свого звичаю, миром та лагодою, ніби приберігаючи злість на останок. Так орудуючи, мешкав він у двох братів флорентинців, які там лихварювали і шанували його з поваги до мессера Мушатта. Якось сер Чаппеллетто занедужав; брати негайно викликали лікарів і найняли людей, щоб за ним гляділи, все робили, щоб поставити його на ноги. Та ніщо не помагало, бо сердега був уже старенький та до того ж прожив вік без пуття; день у день йому гіршало, і лікарі казали, що хвороба його смертельна. Брати тяжко зажурилися; одного разу вони завели таку балачку перед вань-киром, де лежав хворий:
- Що нам із ним робити? - питався один брат у другого. - Лихо нам із ним, та й годі! Вигнати хворого з дому - нерозумно і сором великий од людей: всі знали, як ми його спочатку вітали, а потім наймали для нього лікарів і доглядачів, а тепер раптом побачать, що ми викидаємо його з хати смертенного, коли він уже не міг нам ніякої досади вчинити. З другого боку, се ж такий лайдак, що не схоче сповідатися і причащатися, а якщо помре неприкаяний, то ніяка церква не прийме його тіла - кинуть його у яму, як собаку. Як же він та буде сповідатися, то в нього на душі стільки страшенних гріхів, що буде те саме - не знайдеться такого ченця чи священика, щоб дав йому розгрішення, і знов-таки загребуть його, непрощенного, у яму. Коли се станеться, то тутешні люди, які й так весь час шпетять нас за лихварювання, вважаючи се ремесло за неправедне, та зазіхають на наше добро, побачивши се, устануть на нас із криком: «Сих лом-бардців собачої віри і церква не приймає: доки ж ми будемо їх терпіти!» Та як кинуться на наші доми, то, може, не тільки все майно пограбують, а ще й віку нам укоротять... Куди не кинь, погано нам буде, як він умре.
Сер Чаппеллетто лежав, як я вже сказав, близько од того місця, де розмовляли брати, і чув, що вони про нього говорили (у нього, як то часто трапляється з хворими, був загострений слух). Покликавши хазяїв до себе, він сказав:
- Я не хочу, щоб ви так тривожились за мене і боялися напитати через мене лиха. Я чув, що ви про мене балакали, і певен, що до того б воно й дійшло, якби все склалось так, як ви гадаєте. Але все буде по-інакшому. Я вже стільки раз на віку моєму зневажав Господа, що як погрішу іще яку годинку перед смертю, се ніяк не змінить справи. Отож веліть покликати до мене якогось путнього святого ченця, найкращого, якого тільки можна знайти, а в тім уже буде моя голова, [47] щоб і ваші, і мої справи влаштувались якнайліпше; от побачите, що все буде гаразд.
Хоч і не покладали брати на се великої надії, проте пішли в один монастир і попросили якогось богочестивого і мудрого ченця, щоб висповідав ломбардця, який занедужав у їхній господі; їм дали старого монаха, мужа святого і праведного, добре очитаного в Святому письмі і велико

читати