Завантажити

що сер Чаппеллетто підманить їх, сховалися на підслухи за перегородкою ванькира, де лежав хворий, і виразно чули все, що сер Чаппеллетто говорив ченцеві; слухаючи, як він сповідався з провин своїх, вони мало не пирскали зо сміху і так говорили проміж себе:
- І що воно за чоловік - ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед Божим судом, на якому він тужтуж [53] має стати, - ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти.
Почувши, що його мали поховати в церкві, вони ні про І що вже не турбувались.
Незабаром сер Чаппеллетто причастився, а як йому прикро погіршало, то й одсоборувався, і того ж дня, в який він так добре висповідався, невдовзі після вечірні й помер. Тоді брати розпорядилися всім як слід, справили коштом небіжчика почесний похорон і послали в монастир сказати ченцям, щоб прийшли на ніч читати над ним молитви, а вранці забрали тіло. Почувши богочестивий сповідник, що сер Чаппеллетто переставився, порадився з настоятелем і, скликавши дзвоном усю братію, розповів їм, який то був праведний чоловік, судячи з його сповіді. Він переконав їх, що треба прийняти його тіло з належитою шаною і святобливістю, бо через нього, мовляв, явить Господь премногі чудеса. Настоятель і довірливе чернецтво погодились: увечері всі пішли туди, де лежав покійник, одправили над ним велебний парастас, а вранці в стихарях і мантіях, з молитовниками в руках і з охрестами пішли, співаючи псальми, за тілом і однесли його до церкви побожно й урочисто; за ними йшло багато миру, майже всі городяни, чоловіки й жінки. Коли поставили його в церкві, святий муж, котрий сповідав його, вийшов на ка-зальницю і почав проповідувати чудеса про його піснику-вання і неблазність, про його простоту, невинність і святість; розказав він межи іншими речами і про те, що сер Чаппеллетто, каючись і плачучи, визнав за свій найтяжчий гріх і як він насилу впевнив його, що Господь простить йому. Тут же чернець почав угрущати мирян, говорячи:
- А ви, окаяннії, зневажаєте Бога, і Матір його, і всі сили небесні за всяку соломинку, що потрапить вам під ноги.
І багато ще такого казав він про його праведність та непорочність і речами своїми, яким тамтешні краяни давали повну віру, так утовкмачив їм у голову побожні помисли, що, як скінчилася одправа, всі натовпом посунули цілувати ноги й руки покійникові і розідрали на канцур'я одежу на ньому; той уважав себе за щасливого, кому дісталась хоч ниточка. Довелося лишити його так через цілий день, щоб усі могли зріти його і припасти до нього. Як же споночіло, його з почестю поховано в каплиці, у мармуровій гробниці, а вже другого дня став потроху приходити народ - ліпити і свічки і поклонятися мощам, давати обітниці і вішати воскові фігурки, як хто обрікався. Така пішла слава про його преподобництво, що почали всі на прощу до нього ходити, і [54] при лихій годині вдавались люди не до іншого якого святого, а до нього. Прозвали його, і досі так зовуть, святий Чаппеллетто і кажуть, що заради нього явив Господь премногі чудеса і повсякдень являє, як хто припадає до нього з благоговінням.
Отак жив і помер сер Чаппеллетто з Прато, отак, як ви чули, він присвятився. Не кажу, що не міг він сподобитися блаженства перед лицем Господнім, бо хоч життя його було ледаче і гріховне, та він спромігся наскінчу на таке каяття, що, може, Бог змилосердувався над ним і прийняв його в царствіє своє. Але се закрито од нас, а як судити з того, що явно, то, як на мене, бути йому не в раю, а в пазурах дия-волових, у пагубі вічній. Якщо се так, то велика в тому являється милость од Господа, що не на заблуди наші, а на чистоту віри зважає, і хоч ми вдаємося до його милосердя через ворога його, думаючи, що то друг, він так прихиляється до молитов наших, як ніби то був праведний заступник. Щоб же благість його сохранила нас у сьому веселому товаристві живими і здоровими під таку лиху годину, восхвалімо того, в чиє ім'я ми зібралися, вознесімо йому шану і здаймося на нього в нуждах наших, уповаючи, що він вислухає нас.
Так скінчив Панфіл.


ОПОВІДКА ДРУГА
Єврей Аврам їде з намови Джаннотта дг Чівіньї до римського
двору і, побачивши там безпутність духівництва, вертає
до Парижа й вихрещується
Панфілова оповідка місцями смішила дам і загалом сподобалась; коли її вислухали уважно до кінця, королева веліла розказати щось своє Неїфілі, що сиділа обіч першого оповідача, - розвага мала йти встановленою чергою. Неїфіла, що й на вроду була хороша, і виховання мала несогірше, радо погодилась на теє і почала так:
- Панфіл у своїм оповіданні показав нам, що благість Господня не зважає на заблуди наші, коли вони постають од незримої нам причини; а я своєю історійкою хочу доказати, Що сяя ж благість, многотерпеливо зносячи хиби тих, котрі словами й ділами своїми мали б свідчити про неї істинно, а чинять навпаки, виявляє нам навіч свою непохибність, щоб ми ще певніше ходили путями віри. [55]
Оповідано мені, любі дами, що був собі колись у Парижі великий купець на ймення Джаннотто ді Чівіньї, чоловік

читати