Завантажити

того лікаря на ймення Жілетта. Вона страх як закохалася в того Бертрана, більше, мабуть, ніж то пристало на літа її піддівочі. Як помер старий граф, приручивши сина королівській опіці, Бертран мусив поїхати до Парижа, чим незмірно засмутив дівчину. Через деякий час помер і її отець, і вона боже як хотіла в Париж до Бертрана поїхати, аби тільки приключку яку знайти, та се їй довго не вдавалось, бо на неї, на сироту багату, люди дуже пильне мали око. Уже вона й на порі стала, та все не могла забути Бертрана і одмовляла, жодної причини не подававши, багатьом сватачам, за яких її родичі єднали.
Отак палала дівчина чимраз дужче коханням до Бертрана, що став уже, як їй казано, вродливим юнаком, коли почула якось, що у французького короля після зле вилікуваної пухлини на грудях залишився свищ, який дуже йому дошкуляв і болів; багато лікарів бралися вже його курувати, та королю все не кращало, а гіршало; зневірившись у всіх, він не приймав більше нічиєї ради. Почувши про те, Жілетта дуже зраділа: се була для неї добра приключка, щоб поїхати до Парижа, а якби виявилось, що болячка в короля така, як [222] вона думала, то знайшовся б спосіб дістати Бертрана собі за мужа. От насушила вона якогось зілля, помічного од тої хвороби (чимало-бо перейняла од батька лікарської науки), сіла на коня та й поїхала до Парижа. Передусім постаралася побачити там Бертрана, а потім пішла до короля і попрохала його, щоб він був ласкавий показати їй свою болячку. Король, бачачи перед собою таку гарну й люб'язну дівчину, не зміг їй відмовити і показав. Придивившись до тієї болячки, Жілетта побачила, що напевне зможе її вигоїти, і сказала:
- Монсеньйоре, коли ваша ласка, я сподіваюся з Божою допомогою за тиждень вилікувати вас од сієї хвороби, жодного не завдаючи вам болю і клопоту.
Король тільки засміявся собі подумки: «Уже за те щонайкращі лікарі бралися, та й то ні, а що може се молоде дівча?» Подякувавши Жілетті на добрім слові, він сказав їй, що вирішив не вдаватися більше до медиків.
Тоді Жілетта сказала йому:
- Монсеньйоре, ви гордуєте моїм умінням, тим що я дівчина, та ще й молода, але знайте, що я не самоука лікарка: мене вмудрив Господь і навчив метр Жерар із Нарбонни, покійний батько мій і славетний медик.
Тоді король подумав: «А може, й справді сам Бог прислав її до мене? Чом би й не спробувати її ліків, коли вона обіцяє вилікувати мене безболісно й за короткий час?» Наважившись на таку спробу, він сказав:
- Мадмуазель, а що буде, як ви, примусивши нас перемінити постанову, та не вилікуєте нас?
- Монсеньйоре, - відповіла дівчина, - тримайте мене під вартою і, як я не вилікую вас за тиждень, веліть мене спалити; як же я вас вилікую, то яка мені буде за се нагорода?
На те їй король:
- Ви, як нам здається, ще не заміжжю; коли ви се зробите, ми оддамо вас за вельможного чоловіка.
- Монсеньйоре, - промовила дівчина, - я буду дуже рада, тільки виберу сама собі мужа, не сягаючи думкою до синів ваших чи інших принців з королівського дому.
Король одразу ж пообіцяв уволити її волю. Дівчина заходилася лікувати короля, і не минуло й тижня, як він вигоївся. Почувши себе уздоровленим, король сказав:
- Мадмуазель, ви справді заслужили собі мужа. Жілетта відповіла йому:
- Коли так, монсеньйоре, то я заслужила Бертрана Руссільйонського, котрого полюбила змалку і нині без міри люблю. [223]
її жадання здалося королю зависоким, проте, давши їй слово, він не хотів ламати його; от викликав він Бертрана та й каже:
- Бертране, ти вже виріс і дійшов мужніх літ; ми бажаємо, щоб ти вернувся владувати своїм графством і забрав туди з собою панянку, що ми даємо тобі за дружину.
- А хто ж ся панянка, монсеньйоре? - спитав Бертран.
- Се та, - одповів король, - що повернула мені своїми і ліками здоров'я.
Бертран уже бачив Жілетту і впізнав її; хоч була вона дуже вродлива, та не такого роду, щоб його вельможності личив. Юний граф сказав королю згорда:
- Виходить, ви, монсеньйоре, хочете одружити мене із знахаркою? Боронь мене Боже од такої жінки!
- Так що ж, по-твоєму, - заперечив король, - я мушу зламати слово, дане моїй рятівниці, що зажадала з тобою шлюбу?
- Монсеньйоре, - сказав Бертран, - ваша воля одняти в мене все, що маю, і віддати мене, як вашого васала, кому завгодно, та запевняю вас, що я ніколи не буду щасливий у сьому шлюбі.
- А от і будеш, - сказав король. - Вона дівчина гарна, розумна, любить тебе. Сподіваюся, що ти житимеш із нею щасливіше, ніж з будь-якою дамою значного роду.
Бертран замовк, а король уже розпорядився приготувати все для пишного весілля. У призначений день Бертран, хоч того й не хотів, мусив узяти шлюб із Жілеттою в присутності короля. Наважившись твердо, що йому далі чинити, він попрохав у короля дозволу вернутися в своє графство, щоб там, мовляв, у своїх володіннях жити з молодою дружиною, а сам поїхав не до Руссільйона, а до Тоскани, де вирішив допомогти флорентинцям у їхній війні проти Сієни. Флорентинці прийняли його з радістю і великою шанобою, за чималу винагороду він згодився рейментарювати у

читати