Завантажити

не розлучиться з дитиною, яку мала од Феронда, а житиме сама в [277] хаті і буде сина до розуму доводити та хазяйству, що по чоловікові лишилось, лад давати. Тим часом абат, підмовивши одного болонського ченця, якому він дуже довіряв, діждався ночі і пішов із ним нищечком до того гробівця. Вони витяг-ли звідти Феронда й перенесли його в монастирську глибку, куди садовили провинних братчиків; там і вдень було темно-темнючо, бо ніяке світло туди не досвічувало. От зняли вони з Феронда його одежу, перебрали його в чернечу рясу та й поклали на соломі - нехай лежить, покіль не проспиться. Болонський чернець, діставши од абата науку, що йому належить чинити, мав доглянути, коли він прокинеться, а вся братія нічого про теє не знала.
Другого дня абат із кількома своїми ченцями пішов у село - дати б то духовну потіху тій удові. Вона була одягнена в чорне жалобне убрання і дуже засмучена. Абат сказав їй кілька слів утіхи, а потім нагадав пошепки про те, що вона йому обіцяла. Побачила жінка, що вона вільна, ні Ферондо, ні хто інший перекору їй чинити не буде, а тут іще в абата на пальці новий перстень блищить, та й сказала панотчику, що гаразд, нехай уночі приходить. Як добре смерклося, абат перебрався в Ферондову одежу і пішов у супроводі свого повірника до тої вдовиці, а проспавши з нею любо та мило цілу нічку, аж тоді в монастир повернувся, як до ранньої служби задзвонено. Частенько ходив він по ночах тією самою дорогою і за тим самим ділом, дехто навіть бачив, як він ішов до вдови або од неї повертався, та всі думали, що то неприкаяна Ферондова душа тиняється коло своєї хати; багато про те було балачок проміж сільською темнотою, доходили якісь чутки й до самої Ферондихи, та вона тому не дивувалася, бо добре знала, як було діло.
Коли Ферондо прокинувся нарешті у тій своїй глибці, не тямлячи, де він і що, болонський чернець увійшов до нього з пучком різок у руці, і, виючи непутнім голосом, схопив його за карк і всипав доброї хлости. Ферондо верещав і все питав:
- Де я? Де я? А чернець йому:
- У чистилищі.
- Ге? - сказав Ферондо. - Так себто я умер?
- Авжеж, - одповів йому чернець.
Тоді Ферондо почав гірко плакати над самим собою, над жінкою своєю й сином і нагородив багато всяких нісенітниць. Тим часом чернець приніс йому їсти й пити. Як побачив се Ферондо, то дуже здивувався: [218]
- Як же воно? Хіба мерлеці їдять?
- А так, - одповів чернець, - я приніс тобі те, що жінка твоя колишня принесла сьогодні рано до церкви на часточку; отеє ж і велів тобі Господь дати чим душу обавити.
Тоді Ферондо й каже.
- Пошли ж їй, Боже, всякого добра! Я ж таки дуже любив її і ще, як живий був, то все, було, тулю її до себе та цілую, а коли, було, захочеться, то й ще щось роблю.
Проголодавшися добре, Ферондо заходився уминати їжу і запивати вином. Вино здалося йому не дуже смачним, і він сказав:
- А за се вже скарай її, Боже! Треба було вточити панотцеві з тієї бочки, що од стіни.
Як він попоїв, чернець ізнову добре вишмагав його різками. Ферондо накричався доволі, а потім спитав:
- Нащо се ти мені таке робиш? А той йому:
- Бо так велів Господь, щоб тебе двічі на день чухрали.
- А за які ж то гріхи? - питає знов Ферондо.
- За те, - одказав чернець, - що ти був ревнивий, мавши найкращу жінку на все село.
- Оле мені, - промовив Ферондо, - правду єси кажеш! Мав я жінку найкращу, найсолодшу, чисто тобі медяний попряничок. Якби ж я знав, що Господь ревнивих не влюбляє, то не був би таким.
- Треба було про се на тім світі думати, - одказав чернець, - та як доведеться тобі коли туди знову вернутися, то добре затям, що я тут робив із тобою, і не вкидайся більше в ревнощі.
- А хіба, хто вмер, може туди знову вернутися? - спитав Ферондо.
- Може, - одказав чернець, - як буде на те воля Божа.
- Ой Господи, - промовив Ферондо, - як я коли туди вернуся, то стану найліпшим мужем у світі: ніколи не битиму жінки, слова їй поганого не скажу, хіба тільки вилаю за вино, що сьогодні оце мені передала, та за те, що свічки не прислала і я мусив їсти поночі.
- Та свічку-то посилала, - сказав чернець, - тільки вона на службі Божій згоріла.
- Може, й так, - погодився Ферондо. - Коли я туди повернуся, то дам їй волю, що хотя чинити. А скажи ж мені, хто ти такий, що отеє так надо мною коверзуєш?
- Я теж небіжчик, - одказав чернець, - сам родом із Сардинії. Колись я дуже хвалив свого пана за ревнощі і Бог [219] поклав мені таку кару, щоб я тебе годував, поїв і лупцював, поки він не змінить нам присуду.
- А крім нас двох, тут немає нікого? - поцікавився Фе-рондо.
- Та де, - одказав чернець, - тут є тьма-тьменна грішних душ, тільки ти їх не можеш ні бачити, ні чути, як і вони тебе.
- А чи далеко ми од нашого села? - спитав Ферондо.
- Еге, - сказав чернець, - може, сто верстов за Нава-ляй-Купою.
- Овва! Таки далеченько, - сказав Ферондо. - Отам же, мабуть, і починається позасвіття.
На таких розмовах і на такому хлібі з березовою кашею в додачу прожив Ферондо мало не десять місяців, а щасливий панотець тим часом учащав до його

читати