Завантажити

пристань. Я зразу окликнула його і попрохала по-нашому, щоб супутники мої не розібрали, мене як свою дитину привітати. Він зрозумів тої ж миті, чого мені треба, і зустрів мене з радістю великою; пришанував також по спромозі своїй тих супутників моїх, а потім повів мене до короля Кіпру, який прийняв мене з такою шанобою і потім послав до вас з такими почестями, що я не можу того словами сказати. Як я, може, чогось не доказала, нехай розповість іще Антігон - він-бо не раз чув уже од мене мою історію.
Обізветься тоді Антігон до султана:
- Ясновельможний пане, як вона мені не раз розповідала, як мені ті почтиві кавалери й дами, що з ними вона прибула, розказували, так достоту вона й вам отеє тепер з'ясувала. Про одне тільки промовчала - тому, мабуть, що не випадає їй самій про те говорити, - як ті кавалери й дами, що з нею приїхали, її святе життя в монастирі, її цноту і звичаї похваляли, як плакали ті люди й ридали, коли, мені її вручивши, з нею розставалися. Якби я почав вам те все, що од них чув, переказувати, то мало було б на се цілого дня, треба було б іще й ночі доточити; скажу тільки, що, судячи з того, що я чув і сам бачив, у жодного вінценосця на світі немає дочки такої гарної, і чесної, і доброї, як у вас.
Султан ізрадів усім тим речам невимовно і благав Аллаха, щоб дав йому змогу по заслузі оддячитись усім благодійникам дочки своєї, особливо ж королю кіпрському, що повернув її до нього з такими почестями. Через кілька день він одпустив Антігона додому, дарами пребагатими його обмисливши, [135] а королю і листами й посланцями нарочитими дяку свою найщирішу за ту його послугу склав. А опісля, бажаючи довершити почате діло, себто одруження дочки з королем Альгарбії, з'ясував він йому листовно всю ту справу, додавши, що, як він того хоче, нехай людей по неї посилає. Король альгарбський вельми зрадів тій вісті, послав по неї людей і прийняв її з великою утіхою. Вона ж, переспавши досі, може, десять тисяч разів із вісьмома чоловіками, лягла до нього на ложе нібито непочата, а він тому й повірив. Так стала вона королевою і довго ще жила з ним щасливо. Як той казав: «Цілуйтесь, губи, не буде згуби: місяць новиться, то й вам годиться».


ОПОВІДКА ВОСЬМА
Граф Антверпенський, неправедно звинувачений, іде
в вигнання і лишає дітей своїх в Англії в різних місцях;
невпізнаним до них повернувшись, знаходить їх у доброму
гаразді; потім служить пахолком у війську короля
французького і, як вийшла на яв його безневинність, знову
колишнє своє становище займає
Зітхалося раз у раз нашим паніям, різних пригод тої красуні слухаючи; та хто зна, яка була причина тих зітхань? Може, котора не так із жалощів, як із заздрощів до її частого ходіння заміж зітхала. Та як би вже воно там не було, а коли пересміялися всі з останніх Панфілових слів і королева побачила, що на тім його історія скінчилась, вона звернулась до Елізи і наказала їй заведеним порядком свою розповісти. Та залюбки се вчинила і почала такими словами:
- Широке те поле, по якому ми з вами сьогодні думкою гуляємо, і кожний зміг би по ньому в охотку не одні гони, а гонів із десятеро пробігати, - так щедро засіяла його доля превсякими своїми химерами та несподіванками; отеє ж, одну таку бувальщину із безлічі вибравши, хочу я вам її розповісти.
Як перейшла імперія римська од французів до німців, то повстала межи сими двома народами превелика ворожнеча і запекла та безугавна війна. Тим-то для оборони краю свого, та й для нападу на чужий, згромадив король французький із королевичем з усього царства свого силу-силенну війська і, закликавши на допомогу родичів і спільників своїх, зібрався [136] на ворога рушати. Та перше ніж у похід виступити, щоб не лишити держави своєї без урядування, настановив він своїм генеральним намісником на все французьке королівство вірного приятеля й слугу свого графа Антверпенського Готьє, котрого знав за чоловіка благородного і мудрого і до такого делікатного діла найбільше здатного, хоч граф досить добре розумівся й на військовій справі.
От і почав Готьє уряд свій розумно і статечно справувати. У всякім ділі радився він завжди з королевою та її синовою - хоч вони були віддані під його опіку й оруду, проте шанував він їх, яко сюзеренок і володарок своїх.
Собою був той Готьє дуже хороший, літ мав сорок, чи що; ґречністю і люб'язністю перевершував він будь-якого іншого вельможу, а привабністю та оздобністю був першим серед тогочасного рицарства, бо вроду свою дбало плекав і в уборах розкішних без міри кохався.
Отож, коли французький король із сином були, як сказано, в поході, а Готьє (у якого саме вмерла жінка, лишивши йому двох дітей-малоліток, хлопчика й дівчинку) учащав до двору тих ясновельможних володарок своїх, з ними про справи державні розмовляючи, сталося так, що впав він у око жінці королевого сина. З великою уподобою на вроду його і звичаї позираючи, запалилась вона до нього потайною жагою, а що сама була молода та яра і знала, що він овдовів, то гадала, що легко їй буде бажання своє вдовольнити - варто їй тільки

читати