Завантажити

примовляючи:
- Побачиш зараз, лайдаку, що! Я тобі всиплю, я тобі покажу комариків! Що я тобі, маленький, що ти з мене глузувати надумав?
Сеє кажучи, стовк його на гамуз тим своїм залізним кулаччям, не лишив на голові жодної цілої волосинки, ще й виваляв добре в багнюці, розшарпавши на ньому всю одежу. Бйонделло ж після того першого слова ніяк не міг прийти до другого, щоб спитати, за що він його так лупцює; чує сердега тільки «всиплю» та «комарики», а до чого воно, так і не втямив.
Як мессер Філіппо вже пом'яшкурив його досхочу, прибігли люди й на превелику силу вирвали з його рук побитого й потовченого Бйонделла. Вони пояснили йому, за що розгнівався мессер Філіппо, й почали його сварити, навіщо він посилав до нього такого посланця - хіба не знав, що з цим чоловіком жарти куці? Бйонделло виправдовувався, плачучи, казав, що не посилав нікого до мессера Філіппа по вино; трохи оговтавшись, він пішов додому, смутний та невеселий, здогадавшись, що то Чакко так його підвів.
Коли по довгім часі синяки в нього вже попроходили і він почав бувати на вулиці, зустрів його якось Чакко та й питає сміючись:
- А що, Бйонделло, чи добре вино в мессера Філіппа?
- Гай-гай, - каже Бйонделло, - якби тобі таких добрих міног у мессера Корса!
- Отож гляди, - каже Чакко, - як іще раз угостиш мене таким обідом, як тоді, то я почастую тебе таким вином, як тепер.
Бйонделло, добре розуміючи, що не зможе втопити Чакка в ложці води, попросив його ради Бога, щоб більше його не займав, і сам уже остерігався відтоді брати його на глум.


ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА
Двоє юнаків питають ради в Соломона: один - як добитись
любові, а другий - як укоськати непокірну жінку. Той каже
одному: «Полюби», а другому: «Йди до Гусячого мосту»
Уже залишилось оповідати одній тільки королеві, що, вберігаючи за Діонеєм його привілей, дала паніям пересміятися з нещасливого Бйонделла і веселенько почала: [533]
- Коханії мої подруги! Як подивитись на весь світовий лад та поміркувати розсудливо, то зразу побачимо, що всі, які не є, жінки і по природі, і по звичаю, й по закону мусять підлягати чоловікам і коритись їм у всьому; тим-то кожна жінка, що хоче жити з чоловіком тихо, мирно й безклопітно, повинна бути смирною, терплячою й слухняною і, крім того, розуміється, честивою, що є найдорожчим і найціннішим скарбом усякої мудрої жінки. Коли так навчають нас закони, що скрізь і всюди дбають про загальне добро, коли так велять нам звичаї і, як то кажуть, обичаї, котрі мають над нами велику силу і владу, то ще виразніше вимагає того сама природа, яка дала нам тіло ніжне й тендітне, душу боязку й несміливу, наділила нас слабкими тілесними силами, любим голосом і лагідними рухами - все те свідчить ясно і явно, що ми потребуємо чийогось керівництва. А хто потребує, щоб ним керували і опікувались, той мусить неминуче бути слухняним, покірливим і шанобливим супроти свого володаря. А хто ж наші володарі й господарі, як не чоловіки? Отже, всі ми повинні коритись чоловікам і велико їх шанувати; котра сього не робить, та, на мою думку, заслуговує не лише суворої догани, а й немилосердної кари. На такі роздуми (хоч вони й досі не були мені чужі) навела мене недавня оповідка Пампінеї про вперту Таланову жінку, яку покарав Бог, бо чоловік того не зумів зробити; тим, як я вже сказала, найтяжчої, найсуворішої кари заслуговують ті жінки, котрі не хочуть бути ласкавими, привітними й слухняними, як того вимагає природа, звичаї і закони.
З сієї ж то причини хочу я розказати вам про одну Соломонову пораду - яким способом лікувати непокірниць од їхньої недуги. Котра тих ліків не потребує, та нехай не думає, що се до неї п'ється, хоча у чоловіків є таке прислів'я: коню і доброму, й ледачому потрібні віжки, а жінці і хорошій, і поганій - різки. Чи візьмемо ми сії слова жартома, то вони справедливі, чи й цілком поважно, то проти них не заперечиш. Справді, всі жінки з природи слабкі й хибкі, тому для направи тих, які у злочестивості своїй переходять далеко за призначені їм межі, треба караючої різки чи палиці, а щоб підтримати чесноту тих, котрі з меж не виходять, треба різки чи палиці вже на пристрашку.
Та годі вже казане казати, пора до самої оповідки приступити. Так от, як розійшлася по цілому, вважай, світу велика слава про чудесні мудрощі царя Соломона та про ту щедрість незвичайну, з якої він наділяє ними всякого, хто [534] хоче їх на собі досвідчити, потяглися до нього люди з різних частин світу за порадою в нужді своїй великій і притузі.
Серед тих, що йшли до Соломона на пораду, був і один юнак із міста Лаяццо, на ім'я Меліссо, значного роду й великого достатку. їдучи верхи до Єрусалима, він спіткав по дорозі за Антіохією другого, теж молодого ще мандрівника, на ім'я Йосиф, що туди ж само путь верстав; звичаєм подорожніх Меліссо зайшов із ним у розмову: спитав спершу, хто він і звідки, а потім куди їде і по що. На те Йосиф одповів, що їде засягти ради в Соломона, що йому робити з своєю жінкою - там така уперта й забісована, що на всім світі пошукати: ані просьбою, ні

читати