Завантажити

говорено - на Бруна й Буффальмакка, що завжди тримались разом [480] і мешкали з ним по сусідству. Найбільше те його вдарило, що жили вони надто весело й безтурботно; став він про них у того й того розпитувати і дізнався, що то маляри, люди невеликого, мовляв, достатку. Дивно йому стало, що такі бідаки і раптом живуть так весело; а тим, що їх уважали за великих хитрунів, маестро вбив собі в голову, що вони поби-рають звідкілясь немалі зиски, про які ніхто не знає. От і вирішив він запізнатися ближче, якщо не з обома малярами, то принаймні з одним, і се йому вдалося - він зійшовся з Бруном.
Після кількох зустрічей із лікарем Бруно переконався, що його новий знайомець - заплішений дурень, і почав собі з нього кепкувати та смішки строїти, як тільки хотів; лікар же й собі знаходив у його товаристві велику втіху. Він кілька разів запросив його до себе на обід і вважав, що се дає йому право говорити з ним по-свійському; от він і спитав у нього одного дня - що то за дивина, що він і Буффальмакко, люди, бачиться, незаможні, живуть так весело? Як то воно в них так виходить? Почувши лікареве питання, Бруно аж засміявся - таким дурним воно йому проти інших дурощів здалося, - і вирішив одповісти, як і належало сьому вченому та недрю-кованому:
- Маестро, - сказав він, - небагато є таких людей, кому б я се міг розказати, але од вас не потаю нічого, бо знаю, що ви мій приятель і не будете про те ніде дзвонити. То правда, що ми з моїм товаришем живемо хороше й весело, ба навіть краще й веселіше, ніж вам здається. Якби ми жили тільки з ремесла нашого та з тої невеличкої нерухомості, яку ми маємо, то нам не вистачило б, запевне, і на воду, що ми п'ємо. Та не подумайте, що ми ходимо красти - крий боже! Ми просто колобродимо ночами і таким чином добуваємо, не шкодячи іншим, усе, що нам треба на пожиток і втіху, - от через що ми й живемо так весело.
Почув те лікар, і, хоч не дуже-то розумів, що воно таке, повірив Брунові не без великого здивування; закортіло йому дізнатись, як то вони колобродять, і став він у маляра прохати ревне, щоб розказав, обіцяючи нікому про те не говорити.
- Гай-гай, маестро! - сказав Бруно. -Чого се ви у мене просите! Ви хочете, щоб я одкрив вам велику таїну; та як хто про те довідається, то не жити мені на білому світі - хоч ізразу лізь у пащу до Люципера, що то в церкві святого Галла намальований. Ні, ні, не можу я вам сього сказати.
- Повір, Бруно, - каже йому лікар, - хоч що б ти мені одкрив, про те ні сич, ні сова не знатиме зроду, тільки ти да я.
Після довгих умовлянь Бруно сказав нарешті:
- Ну, гаразд, маестро! Я так люблю ваше патентоване підгороднє плосколобіє і так на вас звіряюся, що не можу вам ні в чому одмовити. Зараз усе вам скажу, тільки присягніть на монтезонський хрест, що ви про те нікому ні пари з уст, як ви вже обіцяли.
Маестро присягнув, що повік-віку не скаже.
- То слухайте ж сюди, мій великотовчений друже, - почав Бруно. - Не так давно жив у нашому місті один премудрий некромант і чорнокнижник, на ймення Майкл Скотт, шотландець родом; наші імениті люди, з яких уже мало хто живий зостався, у великій мали його шанобі; перед тим, як од нас поїхати, він лишив тут на їхнє слізне прохання двох своїх знаючих учеників і наказав тим ученикам безодмовно виконувати всі бажання тих шляхтичів, його шанувальників, і вони не раз помагали їм у любовних та інших справах. Уподобавши згодом наше місто і звичаї городян наших, ті вченики вирішили зостатися тут назавжди і заприязнилися з деякими нашими краянами - шляхтичами й міщанами, багатими й бідними, аби їм під натуру підходили. Щоб же сим своїм друзям краще догодити, завели вони таке товариство чи братство, куди ввійшло чоловік двадцять п'ять; усі братчики мають збиратися принаймні раз на місяць у тому місці, де скажуть їм чарівники: кожен говорить там про своє бажання, і тої ж ночі воно здійснюється. Ми з Буффальмакком теж потоваришували з чарівниками навсправжки, і вони ввели нас у те братство. Ех, скажу я вам, як зберемося ми ото всі гуртом, то подивились би ви, які там килими на стінах у бенкетній залі, які столи, по-царському накриті, які гарні та гожі слуги і служниці, що за кожним братчиком ходять, які пляшки, чарки, ковші, полумиски - їмо і п'ємо все ж то з щирого срібла-злота, а що вже наїдки, то яких тільки немає: все те подається, хто коли й чого забажає. А яка там музика милозвучна грає, які співи мелодійні лунають - того і в казці не сказати; а скільки свічок на тих учтах згоряє, а які там лагоминки їдяться, а які вина коштовні п'ються! Та й не думай же, голово моя макоцвітна, щоб ми там сиділи одягнені оттак, як бачите: найпослідущий із нас там за імператора здається, такі на нас пишні шати та оздоби дорогоцінні. Але найбільша нам утіха - то жінки-красуні, що на наше бажання з усього світу туди переносяться: там ви можете побачити принцесу Дзюндзю Волохату, царицю Золотокозії, султаншу вавилонську, ханшу узбецьку, князівну лапонську, [482] королівну вербогруську і панну Вертигузку. Та що там, усіх не перелічиш - туди

читати