Завантажити

на вид твого карколомного падіння. Та я певен, що ти мене такою штукою не порадуєш, і ось що тобі скажу: коли сонце починає тебе жаром діймати, згадай той холод, якого я через тебе натерпівся, змішай той холод із жаром, і тобі буде до міри тепло.
Нещасна пані, побачивши з бакалярових слів, до якої жорстокої мети він прямує, заплакала знову й сказала:
- Коли ніщо не може спонукати тебе до милосердя, то заклинаю тебе іменем тієї, котра, як ти кажеш, за мене розумніша й покохала тебе, - прости мені заради неї, принеси мені одяг, щоб я могла вбратись, і допоможи мені злізти додолу.
Бакаляр засміявся і, побачивши, що вже пішла десята година, одповів їй:
- Ну, як ти вже благаєш мене іменем такої достойної дами, я не можу тобі одмовити. Скажи, де твоя одежа, я сходжу по неї і допоможу тобі злізти з вишки.
Повіривши його словам, пані трохи заспокоїлась і сказала йому, в якому місці склала одежу. Бакаляр вийшов із башти, велів слузі своєму чатувати поблизу й нікого до тієї вишки не підпускати, поки він не вернеться, а сам пішов до свого приятеля, попоїв усмак та й ліг собі спати, - мав на те час.
Удова ж, залишившися на башті, хоч і потішилась трохи дурною надією, та все-таки була невесела; сіла, прихилившись до стіни, де було трошки затінку, і стала чекати, думаючи гіркі свої думи. З однієї гадки до другої переходячи, то сподіваючись на прихід Ріньєрі, то зневірюючись у ньому, стомлена горем і безсонною ніччю, вона задрімала. Сонце, стоячи на полуденному прузі, пряжило немилосердно: його палюче проміння спадало прямовисно на її тендітне, пещене тіло, на її простоволосу голову з такою силою, що спекло на ній усю шкіру до розтріску; од того нестерпного сквару вона пробудилась, хоч була вже твердо заснула. Почувши, як її смалить, вона поворушилась, і їй здалось, що вся шкіра на ній тріскається і лускається, мов спалений пергамен, коли його потягнути. А голова так боліла, що туж-туж, здавалось, на частини розломиться - та воно й не диво. Баштовий поміст розпікся, мов черінь у печі, - ні ногою стати, ні рукою торкнутись; бідна вдова, плачучи, перескакувала з каменя на камінь. Як на те, вітру не було ані сліду, і туди назліталася сила силенна мух та ґедзів: вони сідали їй на порепане тіло і тнули, мов гострими голками шпигали, хоч як вона їх обганяла, розмахуючи руками та проклинаючи без угаву сама себе, свого коханця й бакаляра. Отак мордована й катована сонячним [472] скваром, мухами та ґедзями, змучена голодом і надто згагою, засмучена тисячними думками, підвелась вона й стала роздивлятись, чи не побачить де кого, чи не почує поблизу душі живої, наважившись будь-що-будь покликати когось і попросити рятунку. Але й тут доля була до неї неприхильна: селяни пішли всі з поля через тую спеку і там нікого не було, всі молотили жито в себе коло хат; вона чула тільки, як сюрчали цикади та як дзюрчали хвилі в річці, ще дужче її спрагу розтроюджуючи; бачила тут і там гаї, - хо-лодки й хати, що мучили її, манячи до себе.
Що можна ще сказати про безталанницю? Згори сонце, знизу розпечений камінь, з усіх боків кусючі мухи й ґедзі такого дали їй гарту, що те білеє тіло, яке недавно темряву ночі розсвічувало, стало червоним, як у спеченого рака, і заюшеним кров'ю, що бридко й глянути, не то що.
Отак каралась вона на тій вишці без жодної ради й надії, нічого, окрім смерті, не сподіваючись. Десь перед третьою годиною бакаляр устав і, згадавши про вдовицю, пішов до башти подивитись, що вона там робить, а слугу свого, що був іще голодний, послав попоїсти. Як почула Елена, що він прийшов, дотяглась, знеможена й знесилена, до краю помосту, сіла, обернувшись головою до отвору, і промовила крізь
плач:
- Ріньєрі, ти помстився наді мною через край: я протримала тебе зимової ночі в своїм дворі, а ти Примусив мене смажитись і горіти цілий день на сій вишці, морячи до того ж голодом і спрагою; благаю ж тебе іменем святого Бога, вилізь сюди і вбий мене, бо я не маю зваги сама себе вбити, а чим терпіти таку муку, то краще мені вмерти. Як ти не зробиш мені сієї ласки, то подай мені хоч склянку води - смажні уста промочити, бо сліз у мене на те не стає, так усе всередині горить і пече.
Бакаляр добре пізнав по її голосу, як вона ослабла, і побачив, як її всю спекло; йому трохи ніби аж жалко її стало, що так вона його просить і благає; проте він одказав:
- Ні, лукава жінко, од моєї руки ти не помреш, умирай краще од своєї, коли маєш таку охоту; а води од мене, щоб спрагу вгамувати, стільки достанеш, скільки ти дала мені вогню, щоб я од холоду порятувався. Мені одного лише шкода, що мою застуду лікували теплом смердячого гною, а твої опіки гоїтимуть холодощами ароматної рожевої води, що я мало не вмер, руки й ноги поморозивши, а ти, як злущиш із себе опечену шкуру, знов красивою станеш, як гадюка, скинувши линовище. [473]
- Ой лелечко! - сказала вдова. - Бодай такої краси усім ворогам моїм і зловмисникам! Десь ти, нелюде, Бога в животі не маєш, що терзаєш мене гірше од хижого звіра. Такого я ні од тебе, ні од кого іншого не чекала, якби

читати