Завантажити

звичай - стягати штани у судді в урядовому місці. Як почув про те подеста, то теж збив велику бучу, але його приятелі сказали йому, що та штука зроблена була навмисне, аби показати, що флорентинці знають, чому замість урядовців він привів із собою дурнолобців, - бо вони дешевші. Тим подеста вирішив не роздмухувати сієї справи; на тому все і скінчилось. [454]


ОПОВІДКА ШОСТА
Бруно і Буффальмакко крадуть у Каландріна кабана,
а потім ворожать на імбирових пігулках та білому вині, хто злодій;
вони дають йому дві собачі пігулки з алое, і виходить,
що кабана вкрав він сам; тоді беруть з нього викуп за те,
що не скажуть жінці
Скоро скінчилась Філостратова смішна оповідка, королева веліла заступити чергу Філомені, і та почала:
- Милії мої подруги! Як Філостратові згадка про жартуна Маза піддала оповідку, котру ми щойно слухали, так і мені ймення Каландріна привело на думку одну історію, що припаде вам, сподіваюсь, до смаку.
Хто такі були Каландріно, Бруно й Буффальмакко - нема чого вам пояснювати, бо ви про них недавно всі чули; тим, приступаючи одразу до речі, скажу, що у Каландріна на хуторі під Флоренцією був двір, що він узяв за жінкою; з того двора він мав деякі прибутки і щороку проти Різдва їздив туди разом із нею колоти кабана на солонину. Одного року сталося так, що він мусив їхати туди сам, бо жінка нездужала. Як почули Бруно й Буффальмакко, що він їде без жінки, і собі подалися на той хутір у гості до священика, свого великого приятеля і Каландрінового сусіда. В той день, як вони приїхали, Каландріно зарізав уже зранку кабана і, побачивши їх із священиком, сказав:
- Вітаю вас, друзі. Заходьте до мене, подивитесь, який із мене господар.
Повів їх до свого дому і показав зарізаного кабана, якого гадав засолити про домашню потребу. Кабан був і справді напрочуд.
- Ну й дурний же ти! - каже йому Бруно. - Краще продай його, а гроші прогуляємо. А жінці скажеш, що кабана вкрадено.
- Ні, - одказує Каландріно, - вона не повірить і прожене мене з дому; і не думайте, зроду на те не пристану.
Як уже вони його не вговоряли, а він усе ні та й ні. Каландріно запросив їх на вечерю, але з такою кислою міною, що товариші не захотіли лишатись - попрощались із ним та й пішли.
- А що, - каже тоді Бруно до Буффальмакка, - як ми вкрадемо вночі того кабана?
- Та як? - питає Буффальмакко. [455]
- Я вже знаю як, - одказує Бруно, - аби тільки він його не переніс кудись інде.
- То й добре, - каже Буффальмакко, - чом не вкрасти? А тоді гульнемо добре разом із панотцем.
Панотець сказав, що з дорогою душею.
- От що, - промовив тоді Бруно. - Нам треба взятись на хитрощі. Ти знаєш, Буффальмакко, що Каландріно скупенький і любить випити на дурничку. Поведімо ж його до корчми, а там панотець, нібито нас усіх пригощає, не дасть йому платити; він набереться добре, і нам се буде якраз на руку, бо він удома сам.
Як же Бруно сказав, так і зробили. Каландріно, побачивши, що за все заплатить священик, щиро прикладався до чарки і, хоч йому багато й не треба було, налився повний. Пізньої ночі пішов він з корчми додому, не захотівши й вечеряти, і ліг одразу спати, дверей не замкнувши (хоч і думав, що замкнув). Буффальмакко й Бруно пішли вечеряти до священика; повечерявши, взяли деякий струмент, щоб пробратись до Каландрінового дому в те місце, що помітив Бруно, та й пішли туди потихеньку. Та побачивши, що двері не замкнені, вони увійшли, зняли кабана, однесли до панотцевого дому, заховали й полягали спати.
Прочумався рано-вранці Каландріно після випивки, встав, дивиться - кабана нема, а двері одчинені; давай того й сього питати, чи не знають, хто кабана брав, і, не допитавшись, страшенний підняв галас, що у нього, бідного, нещасного, кабана вкрали. Бруно й Буффальмакко, як повставали, зараз пішли до Каландріна, що він казатиме. Побачивши товаришів, він окликнув їх і сказав, мало не плачучи:
- Біда, друзі! Вкрадено мого кабана!
А Бруно підійшов до нього та й каже потихеньку:
- Молодець! Хоч раз розумне діло зробив!
- Та де! - одказує Каландріно. - їй же богу, правду кажу.
- Отак і говори, - провадить своє Бруно, - та гукай голосніше і жалібніше, щоб усі повірили.
А Каландріно забідкався ще дужче:
- Божусь і присягаюсь, що хтось украв у мене кабана! Бруно ж йому знов:
- Отак, отак, кричи, ще дужче, щоб усі люди почули; тоді подумають, що так воно і є!
- Та нехай мене враг візьме, - гукнув Каландріно, - коли брешу! Я кажу, а ти мені не віриш! Щоб мене повісили, - таки вкрадено! [456]
- Як же те могло статись? - питає тоді Бруно. - Я ж учора бачив його тут. Кажи кому другому, а не мені!
- А от так і сталось, - одказує Каландріно.
- Та невже? - нібито не вірить Бруно.
- От тобі й «невже», - каже Каландріно. - Я вже - лиха моя година! - не знаю, як і додому вернусь: жінка мені не повірить, а хоч і повірить, то все одно цілий рік злагоди між нами не буде.
- Туди к бісу! - каже тоді Бруно. - Коли так і справді, то погане діло! Але ж я сам навчив тебе вчора, щоб ти так зробив, то бреши вже жінці своїй, а не

читати