Завантажити

за себе, хоч краще було б пустити ту сокиру на Ніко-стратову голову, бо він іздуру так засліпився, що повірив тій мані, яка його очам увижалась, а мав би й на хвильку такої думки не припускати!
Пірр сходив не гаючись по сокиру і зрубав ту грушу; як побачила Лідія, що дерево впало, вона сказала Нікостратові:
- Ну от, як упав сей ворог моєї честі, то й гнів мій минувся.
Сеє сказавши, ласкаво простила чоловікові, що дуже її перепрошував, тільки веліла йому ніколи більше не мати [426] призри на ту, що любить його, мовляв, як свою душу. Так бідний обдурений чоловік повернувся з нею і з її коханцем до палацу, де вони згодом не раз веселились і втішались навзаєм, чого дай Боже і нам.


ОПОВІДКА ДЕСЯТА
Двоє сієнців люблять одну жінку, що одному з них доводилась
кумою; кум помирає і, як було домовлено, являється своєму
товаришеві і розповідає йому, як ведеться на тому світі
Зосталось уже розповідати одному тільки королю; побачивши, що дами заспокоїлись (вони бідкались, бач, що грушу безневинно зрубано), він почав такими словами:
- Очевидна то річ, панство моє, що всякий справедливий король мусить свято дотримуватись даних ним самим законів, а коли він їх ламає, то не за короля його слід уважати, а за раба неключимого, і от сталось так, що я, ваш король, мимохіть мушу стати порушником закону і стягти на себе огуду. І справді, як установляв я вчора закони для нашої сьогоднішньої бесіди, то казав, що не буду користатись із даного мені раніше привілею, а говоритиму сього разу про те, що й усі; але попередні оповідачі стільки цікавого на задану матерію порозказували, що, як я не напружував свою пам'ять, не міг видобути з неї нічого такого, що могло б із тими історіями зрівнятись. Змушений таким чином ухилитись од закону, що я сам же й положив, і свідомий своєї провини, я ознаймую вам усім, що готовий прийняти за те належну кару і повертаюсь усе-таки до свого привілею. Скажу вам, що Елізина оповідка про кума й куму та всім відома недоумкуватість сієнців нагадали мені одну історію, і я, любі мої пані, лишивши на боці ті коники, що викидають хитрі жінки своїм дурним чоловікам, розповім вам притчу про двох кумів; може, в ній буде чимало неймовірного, проте все-таки варто вам її послухати.
Так от, жило колись у Сієні двоє молодиків з простого люду: одного звали Тінгоччо Міні, а другого Меуччо ді Тура; мешкали вони коло Салайської брами, зналися, здається, тільки один з одним і більше ні з ким, і були, бачиться, вірними й щирими товаришами. Вони ходили, як і всі люди, до церкви, слухали проповіді і часто чули про вічне блаженство [428] та вічні муки, що ждуть померші душі на тім світі залежно од того, як вони на землі справувались. Бажаючи довідатись про те докладніше і не знайшовши іншого способу, вони домовились між собою, що котрий із них умре раніше, той постарається по спромозі навістити живого і розказати йому, як ведеться на тім світі, і сю свою угоду скріпили присягою.
От домовились вони отак про те, живуть собі, товаришують, аж тут Тінгоччо покумався з одним чоловіком на ймення Амброджо Ансельміні із Кампо-Реджі, бо в його жінки монни Міти знайшовся якраз син. Тінгоччо заходив часом удвох із Меуччом до своєї куми, хорошої та вродливої молодиці, та й закохався в неї, не зважаючи на своє кумівство, і Меуччо теж у неї влюбився, бо вельми вона йому до натури припала, та й товариш похваляв її непомалу. І те своє закохання таїли вже вони один від одного, хоч і з різних причин. Тінгоччо не признавався Меуччові тим, що негоже якось ніби з кумою кохатись, соромно, як хтось про те дізнається, а Меуччо тим свої почуття приховував, що помітив товаришеву любов. Він так собі думав: «Як я йому признаюсь, то він ревнуватиме і такого своїй кумі про мене наговорить (він же, бач, коли хоче, може з нею розмовляти), що вона мене зненавидить і я не зможу ніяк запобігти в неї ласки».
Отак любили вони її удвох, як уже було сказано, і Тінгоччо, якому легше було освідчитись своїй коханій, доти займав її словом і ділом, доки добився од неї, чого прагнув. Меуччо зразу те помітив, та не показував виду, щоб товариш не мав на нього ніякої призри і не став йому на перешкоді, бо він сам усе-таки не втрачав іще надії підійти тій молодиці під ласку. А поки що, як бачите, Тінгоччо в своєму коханні був щасливший за свого товариша: він так щиро заходився обробляти пухкеньку кумину грядочку, що з тих трудів аж занедужав і, прохворівши кілька день, визівнув, як то кажуть, духа. На третій день після смерті (раніше, мабуть, ніяк не міг) з'явився він, як обіцяв, уночі до свого товариша, що твердо спав у своєму ліжку, й покликав його. Меуччо прокинувся і спитав:
- Хто ти єси?
А той йому й каже:
- Та се я, Тінгоччо. Прийшов до тебе, щоб розповісти, як ми домовлялись, про той світ.
Меуччо спершу ніби аж злякався, побачивши його, та швидко оговтався й сказав:
- Радий тебе бачити, братику! [429]
А тоді спитав у гостя з того світу, чи вдалось йому уникнути згуби.
- Що згублено, - одказав Тінгоччо, - того вже не знайдеш; а як би я до тебе

читати