Завантажити

хочете. Але у нас тут не шаражкина контора. Наші дівчата спілкуються з гостями лише у сауні.
- О, тоді, вибачте. Вибачте!… - поспішив закінчити розмову Костя, - До побачення.
- До побачення. Дзвоніть ще.
Костя тяжко зітхнув і поклав трубку. Озирнувся на стос рекламних газеток, що лежав перед ним зараз. Більшість з газет було відкрито на передостанній сторінці.
“Дозвілля для чоловіків”, ”Чарівні феї подарують незабутні враження самотньому Дон Жуану”, “Темпераментна негритянка влаштує у вашому ліжку африканське сафарі”.
Подібних оголошень було чимало і Костя таки набрався рішучості та подзвонив по ще одному “такому” номеру.
Тут, на щастя, оплати за сауну не вимагали, але й задоволення коштувало дорожче – 60 зелених.
“Да-а, - із важким серцем подумав Костя, вчергове поклавши трубку, - Не по його фінансам усі ці штуки.”
Але ж він будь-що вирішив піти сьогодні до борделю! Чого б це йому не коштувало. Адже для нього зараз будь-які зволікання можуть закінчитися дуже погано. Навіть тюрмою! А він уже вибрав для себе з двох зол найменше.
Нарешті обдзвонивши усі, які тільки можливо було, місця він знайшов для себе щось більш-менш прийнятне. Всього 30 баксів, ніяких саун і майже у самісінькому центрі. Сказали – приїздіть, коли хочете. Працюємо цілодобово.
Цей двоповерховий будинок у “тихому” центрі був із тих, які у народі називають “катеринками”. Збудований мабуть десь у 19-ому столітті він, незважаючи на вік, виглядав ще досить пристойно - оновлена червона цегла, елегантна архітектура і євровікна у більшості приміщень милували око. І лише декілька значних тріщин на стінах трохи псували загальне враження.
Номер потрібної квартири Кості по телефону спочатку не сказали. Попросили передзвонити, коли він буде уже безпосередньо поруч із домом:
“Тоді хтось із дівчат вийде на вулицю і проведе вас.”
Ага, конспірація! Значить, таки й справді їх ганяють.
Костя, уже стоячи під євровікнами “катеринки”, дістав свою мобілку.
З першого разу йому додзвонитися не вдалося. Не вдалося із другого. Постійно було зайнято.
“Чорт!” – вилаявся Костя, і раптом з під’їзду будинку винирнуло з півдюжини молодих, пістряво одягнених, дівчат. “Шлюхи!” – з першого погляду зрозумів хлопець.
Розмальовані дівахи дуже швидко промайнули повз нього і вскочили у найближчу “Таврію”. Як вони всі влізли у таку маленьку машинку лишилося для Кості цілковитою загадкою, але вже за декілька секунд автомобіля і слід вщух.
Хлопець, не довго думаючи, знову подзвонив по мобілці. Дівчина, що взяла трубку, розмовляла якось невпевнено.
- Да-а…, так… зараз… е-е… до вас вийдуть…
- Добре. Я чекаю. – Костя раптом знову страшенно розхвилювався.
Минуло хвилин п’ять. Потім десять. Потім п’ятнадцять. На сімнадцятій він таки не витримав.
- Алло, це знову я дзвоню! Ну скільки можна чекати?! Я тут під вашим під’їздом уже пів-години торчу.
Знервований Костя раптом як збісився. О! Якби він бачив з якої саме квартири вийшли оті дівчата він би вже ані секунди не барився. Сам би вломився туди!
- Е-е-е… вибачте. Зараз. Зараз до вас вийдуть…
- Та вже будь ласка! - Костя був явно ображений такою негостинністю. За кілька хвилин на порозі під’їзду з’явилася якась не то дівчина, не то жінка. Вона була повненькою і її вік просто неможливо було визначити сходу. Їй цілком могло б бути як дев’ятнадцять, так і всі тридцять п’ять років.
- Ідіть за мною, - тихо сказала вона і Костя пішов слідом у сирий напівтемний під’їзд. Ковані залізні сходи, пофарбовані зеленою фарбою, ще раз нагадали про старовинність будівлі.
Квартира, у яку вони пішли, була на першому ж поверсі. У коридорі їх зустріла якась дівчина з “відмороженим” виглядом. Ця “відморожена” очевидно і була хазяйкою борделю. Блискавично зачинивши вхідні броньовані двері, вона звернулася до Кості з невпевненим, блукаючим поглядом:
- Вибачте, е-е... але нам було зроблено колективне замовлення і тому всі дівчата зараз на виїзді. Сьогодні у місті проходить якась конференція чи що, ну і… самі розумієте…
- Чорт! – вилаявся вже вголос Костя. Він доклав таких неймовірних зусиль, щоби потрапити сюди, а виявилося – все під хвіст собаці.
- І що, зовсім нікого не залишилося? – мовив Костя вже майже благальним і жалісливим тоном. У нього перед очима зараз знову і знову поставав той клятий ліфт на “Соколі”, у якому вчора ледве не сталося непоправне. Ні, якщо він ще сьогодні не матиме якоїсь нової жінки - він просто загине!
- Ну-у, не знаю… - мовила якось із сумнівом в голосі “відморожена” хазяйка борделю. – В принципі у нас іще є Люба, але клієнти її так рідко вибирають, що ми уже нікому її навіть і не пропонуємо. Вона як прибиральниця у нас, ну і таке всяке. Але звісно, якщо ви дуже хочете… Любо, йди сюди!
На порозі кімнати знову з’явилася та сама невизначеного віку чи то жінка, чи то дівчина, яка привела Костю. Хлопець з новим запалом глянув на неї. Да-а, Люба, звичайно, була далеко не супер. Але й хазяйка явно наговорювала на

читати