Завантажити

прийде! І щоб мені там добре грався,- докинула сестра, грізно шарпнувши до мене головою на знак того, щоб я був якомога жвавіший у тих своїх іграх,- бо як ні, то я йому покажу!
Я чував про міс Гевішем з міста - кожен на багато миль навкруги чував про неї,- як про неймовірно багату й сувору леді, що жила затворницьким життям у просторому й похмурому будинку, замкненому на сім спустів ВІД грабіжників. [58]
- Що ти кажеш! - здивовано вигукнув Джо.- А звідкіля ж вона знає Піпа?
- От туман! - скрикнула моя сестра.- Хто сказав, що вона його знає?
- Але ж дехто тут,- знову делікатно натякнув Джо,- зауважив, що вона хоче, аби він прийшов до неї погратись.
- А хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він такого хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не може так бути, що дядько Памблечук орендує у неї ділянку і що він часом - ми не казатимем, раз на три місяці чи на півроку, це тебе не стосується -• одне слово, що він часом навідується до неї сплачувати оренду? І хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не міг дядько Памблечук, котрий завше про нас думає і дбає,- хоч ти, Джозефе, здається, й не цінуєш цього (це вона сказала з глибоким докором, наче Джо був найневдячнішим з небожів),- хіба не міг він згадати цього хлопця, який вигарцьовує осьо ногами (чого я не робив, присягаюся!) і від якого я, скільки живу, не маю про-світлої хвилини?
- Добре сказано! - вигукнув дядько Памблечук.- Що правда, то правда! Як у дев'ятку влучила! В самий раз! Тепер, Джозефе, тобі все ясно.
- Ні, Джозефе,- заперечила моя сестра тим самим докірливим тоном, тоді як Джо провинно потирав долонею носа,- тобі ще не ясно,- хоч, може, ти з цим і не згоден,- у чому річ... Ти можеш гадати, що ясно, але насправді до цього далеко, Джозефе. Бо тобі не відомо, що дядько Памблечук, передчуваючи, що, можливо, все майбутнє цього хлопця залежить від того, чи піде він до міс Гєбі-шем, запропонував відвезти його зараз у своєму візку до себе, щоб він і заночував там і щоб завтра вранці самому віддати його з рук у руки міс Гевішем. Але ж господи бсже мій! - скрикнула моя сестра, в раптовому пориві скидаючи геть капор.- Я тут розбалакую з цими двома телепнями, а дядько Памблечук чекає, і конячка мерзне на холоді, і цей хлопчисько стоїть у кіптяві та бруді з голови до ніг!
Із цими словами вона кинулась на мене, як орел на ягня, встромила моє обличчя в дерев'яні ночей, а голову нагнула під кран і давай мене намилювати, і терти, й товкти, й шкребти, й шарувати, й мордувати, аж поки я зовсім не очамрів. (Можу при чцій нагоді зазначити, що [59]навряд чи хто з нині сущих авторитетів науки краще за мене знає, як болюче діє перстень, коли ним безцеремонно шуркати по людському обличчю.)
Упоравшись із моїм омиванням, місіс Джо вдягла мене в чисту й деручку, як мішковина, білизну, немов юного покутника у волосяницю, втисла в неможливо тісний та незручний костюм і вручила містерові Памблечуку, котрий прийняв мене, як шериф злочинця, і сподобив повчанням, укладеним, певно, ще заздалегідь:
- Будь повік вдячний усім своїм друзям, хлопчику, і надто тим, хто виховав тебе власною рукою!
- Прощавай, Джо!
- Хай бог береже тебе, Піпе, друзяко!
Я ще ніколи в житті не розлучався з Джо і від напливу почуттів та змилків в очах спершу навіть зірок не бачиз з візка. Але мало-помалу вони засвітилися в небі, хоч мені від цього анітрохи не прояснилося, чому я маю їхати до міс Гевішем і в які ігри муситиму там грати.


Розділ 8
Заклад містера Памблечука на Головній вулиці нашого міста весь просяк перчано-борошняним духом, як і годиться закладові крамаря, що торгує зерном та насінням. Мені здалося, що він, мабуть, неабиякий щасливець, бо має у своїй крамниці так багато маленьких шухлядок; я не витерпів і заглянув у декотрі з тих, що були нижче, а побачивши там повно перев'язаних пакетиків з рудого паперу, ще подумав, що погожої пори насінню та цибулинкам дуже кортить вирватись із цих темниць і розцвісти на волі.
Розмірковував я над цим раненько-вранці на другий день після приїзду. Попереднього вечора мене зразу послали спати в комірчину у мансарді, де похила покрівля в кутку так низько опускалася до ліжка, що від моїх брів до черепиці було відстані не більше фута. Того ж ранку я завважив своєрідну подібність між насінням і вельветовою тканиною. Містер Памблечук був у вельветових штанях, так само і його прикажчик; і чомусь загальний вигляд і запах вельвету до того відгонили насінням, а вигляд і запах насіння відгонили вельветом, що я ледве чи розрізняв, де одне, а де друге. При цій же нагоді я запримітив, що містер Памблечук, здавалося, тільки й [60] мав клопоту, що дивитись через вулицю на сідляра, котрий провадив свій інтерес у той спосіб, що не опускав погляду з каретника, котрий начебто заробляв на прожиття тим, що, встромивши руки в кишені, споглядав пекаря, котрий, у свою чергу, склавши руки розглядав бакалійника, котрий стояв на порозі й позіхаючи лупив очі на аптекаря.

читати