Завантажити

Коли один з них казав іншому: «Він же кілька літ тому був ще каторжником, та й тепер темний неук, попри весь його талан»,- що я казав? Я казав собі подумки: «Коли я й не джентльмен, і наук ніяких не проходив, зате у мене є свій джентльмен. Ви собі майте землі та худобу, а от хто з вас має вихованого в Лондоні джентльмена?» Оце так я підтримував себе на дусі. І ще я повсякчас мав на думці, що колись неодмінно приїду й побачу мого любо^ го хлопчика й відкриюся йому на його землі. [320]
Він поклав руку на моє плече. Я здригнувся, подумавши - а може ж, ця рука заплямована кров'ю?
- Мені, Шпе, нелегко було вибратися з тих країв і не дуже безпечно. Але я вперто домагався свого, і що вагкче було, то затятіший ставав, бо так я вирішив і непохитно стояв на своєму. І нарешті я здійснив свій намір. Я домігся свого, мій хлопче!
Я силкувався зібратися з думками, але був занадто приголомшений. Поки він говорив, мені все здавалося, що я більше вслухаюсь у шум вітру й дощу, аніж у його слова, і навіть зараз я не міг відрізнити голос цього чоловіка від голосів стихії, хоч він уже змовк, а ті звучали далі.
- Де ти прилаштуєш мене? - спитав він трохи згодом.- Мене треба десь прилаштувати, мій хлопче.
- Спати? - перепитав я.
- Атож. І засну я мов убитий,- відказав він,- бо стільки ж місяців мене гойдало по морях!
- Мого друга й співмешканця иема вдома,- сказав я, підводячись із канапи,- і ви ляжете в його кімнаті.
- А він взавтра не повернеться, ні?
- Ні,- відповів я, тільки ледь-ледь, на превелику силу усвідомлюючи, що кажу,- завтра ще ні.
- Бо розумієш, мій хлопче,- сказав він притишеним голосом, багатозначно приклавши довгого пальця мені до грудей,- треба бути обережним.
- Як це обережним?
- Та бо тут пахне смертю.
- Чому смертю?
- Мене ж засуджено на довічне вигнання. А хто сагдо-вільно вернувся, тому одна кара - смерть. Останніми роками багатенько було таких, що верталися, і мені шибениці теж не минути, як попадуся.
Цього тільки не вистачало! Нещасний каторжник, що й мене знещасливив, оповивши своїми злото-срібними путами, важить власним життям, аби лише побачитися зі мною, і тепер я мушу відповідати за його життя! Якби я відчував не відразу до нього, а любов, якби він викликав у мене не найглибшу огиду, а найглибше захоплення й симпатію - то й тоді мені не могло б бути гірше. Назоаки, тоді було б краще, бо я цілком щиро й природно прагнув би забезпечити йому надійний захистом.
Найпершим моїм поривом було позачиняти віконниці, щоб назовні не проступало світло, а потім замкнути й перевірити двері. Поки я це робив, він стояв біля столу, попиваючи ром і закусуючи печивом,- і вигляд при цьому був [321] у нього достоту такий, як і тоді, коли він утікачем на болоті підживлявся моїм харчем. Мені навіть здалося, що ось зараз він нахилиться й почне пиляти собі коло ноги.
Сходивши до Гербертової кімнати й замкнувши там другі двері, щоб звідти вихід був тільки через кімнату, в якій ми розмовляли, я спитав у нього, чи він уже лягатиме. Він відповів, що так, і попросив приготувати йому на ранок пару моєї «джентльменської білизни». Я приніс її й поклав на стільці, і знову кров у мене похолола, коли він, прощаючись на ніч, удруге потис мені обидві руки.
Уже й не знаю, як я вийшов від нього; розворушивши вогонь у тій кімнаті, де ми були вдвох, я сів біля каміна, не наважуючись лягти спати. З годину чи й довше ніякі думки не бралися мені до голови, такий я був приголомшений, і тільки коли я спромігся думати, до мене поступово почало доходити, що я загинув, що корабель мого життя рознесло вдрузки.
Наміри міс Гевішем щодо мене - чисте марево, Естелла зовсім не суджена мені, у Сатіс-Гаусі мене терпіли тільки для того, щоб допекти пожадливій рідні, тільки як ляльку з механічним серцем, з якою можна позабавлятися за браком інших жертв,- такий був найперший мій пекучий біль. Але найгостріше і найдошкульніше було усвідомлювати, що заради каторжника, який винен у бозна-яких злочинах і якого запросто могли б витягти з цих-от кімнат і повісити перед дверима суду,- що я заради каторжника покинув Джо!
Тепер я вже ні за що в світі не вернувся б до Джо й до Бідді - хоча б уже через те, що добре усвідомлював негідність своєї поведінки супроти них, чого нічим у світі не можна було б виправдати. Ніяка мудрість на землі не зрівняється з тією втіхою, яка спала б на мене від їхньої відданості й простоти,- але провини моєї перед ними мені не спокутувати повік-віку.
У кожному пориві вітру, в кожному напливі дощу мені вчувались переслідувачі. Я ладен був присягтися, що разів зо два хтось стукав і шепотівся перед вхідними дверима. Сповнений цих страхів, я чи то уявив, чи то пригадав, що появі мого давнього знайомця передували якісь загадкові перестороги. Що ще кілька тижнів тому мені траплялись на вулиці люди, начебто схожі на нього. Що чим ближче вік підпливав до англійських берегів, такі випадки частішали. Що його нечестива душа якимсь чином посилала мені цих провісників і що ось тепер, у цю буряну ніч, він дотримав свого слова і сам

читати