Завантажити

трапилось,- відказав голос. І кроки почулися знову.
Я стояв, піднісши лампу над поруччям, і нарешті у світлі її промайнули обриси якогось чоловіка. Лампа була з абажуром, щоб зручніше для читання, і освіт її був невеликий, отож чоловік з'явився в ньому лише на коротку мить. За цю мить я встиг завважити зовсім незнайоме мені лице і звернений угору погляд,в якому проступала якась незрозуміла зворушеність і втіха від зустрічі зі мною.
Переміщуючи лампу в міру того, як незнайомець піднімався вище, я побачив, що вдягнений він добротно, але просто, як-от для подорожі морем. Що у нього довга сива чуприна. Що років йому під шістдесят. Що він мускулистий, дужий у ногах, засмаглий і обвітрений з обличчя. Коли він піднявся останніми сходинками й лампа освітила обох нас, я аж застиг з подиву, побачивши, що він простягає до мене руки.
- Пробачте, але що вам треба? - спитав я.
- Що мені треба? - перепитав він, зупиняючись.- Але ж так. Справді. З вашого дозволу, я поясню, що мені треба.
- Ви хочете ввійти до кімнати?
- Атож,- відповів він.- Я хочу ввійти до кімнати, хазяїне.
Запитання мої були не надто привітні: мене обурювала впевненість, якою променилось його обличчя. Мене це обурювало, бо ж він наче сподівався, що я відповім йому тим самим. Однак я таки провів його до кімнати і, поставивши лампу на стіл, як міг ввічливо попросив пояснити, в чому справа.
Він роззйрнувся довкола з дуже чудним виглядом,- водночас і захоплено, і втішено, так немовби мав якусь причетність до всіх цих речей,- і скинув грубого дорожнього плаща та капелюха. Тепер я побачив, що голова його зморшкувата й лиса і що довге сиве волосся росте тільки по боках. Але я нічого такого не побачив, що бодай би трохи роз'яснило його появу. Ба навіть навпаки: у наступну мить він знову простяг до мене руки.
- Що це означає? - спитав я, побоюючись, чи він часом не божевільний.
Він одвів від мене погляд і повільно потер правою рукою, чоло.
- Не надто й гостинна зустріч,- сказав він грубуватим хриплявим голосом,- коли чоловік стільки часу чекав та приїхав з такої далечини, але ти не винен,- ні ти, ні я тут [314] не винні. За хвилинку я все розповім. Дай-но я трошки передихну, будь ласка.
Він сів на крісло біля вогню й приклав до чола здорові засмаглі жилаві руки. Я пильно подивився на нього й відсторонився на крок, але все-таки не впізнав.
- А тут нікого нема, га? - спитав він, оглядаючись через плече.
- А навіщо вам, незнайомцеві, що прийшов до мене такої пізньої пори, це потрібно знати? - спитав і я.
- Б, ти зух, я бачу,- відказав він, киваючи головою з явною прихильністю, що мене і спантеличило, і роздратувало.- Але я радий, що ти виріс таким зухом. Тільки ж гляди - мене не займай, а то пошкодуєш потім.
Тепер я вже знав, хто це, і відкинув свій намір, про який він здогадався! Я вже знав, хто це, дарма що жодної його риски ще не міг пригадати. Якби навіть вітри й дощі змели геть усі проминулі відтоді роки, розвіяли всі проми-нулі події і закинули нас знову на той цвинтар, де ми вперше спіткалися за таких зовсім інакших обставин, я б і тоді не впізнав свого каторжника з більшою певністю, аніж упізнав його зараз, коли він сидів на кріслі перед вогнем, йому зовсім не треба було діставати з кишені напилка й показувати мені, не треба було скидати з шиї хустинку й обвивати нею голову, не треба було обхоплювати себе обіруч за плечі й тремтячи, немов з холоду, походжати по кімнаті, оглядаючись на мене, щоб полегшити мені спогадання. Я впізнав його раніше, ніж він вдався до цих підказувань, хоча ще хвилину тому наче й близько не здогадувався, хто це.
Він вернувся до того місця, де я стояв, і знов простяг до мене обидві руки. Не знаючи, що робити - від подиву мені аж голова йшла обертом - я неохоче подав йому свої. Він жадливо схопив їх, підніс до уст, поцілував і трохи ще потримав.
- Ти повівся порядно, мій хлопче,- сказав він.- Порядно, Піпе! І я ніколи цього не забував.
Коли він рухнувся так, наче з наміром обняти мене, я поклав руку йому на груди й злегка відсторонив від себе.
- Стривайте! - сказав я.- Не треба! Якщо ви вдячні мені за те, що я вчинив, бувши малою дитиною, ваша вдячність, сподіваюся, знайшла вияв у тому, що ви стали на чесний шлях. Якщо ви прийшли сюди дякувати мені, в цьому не було потреби. Але якщо ви все-таки знайшли мене, певне, вас привело сюди добре почуття, і я не хочу [315] відштовхувати вас, хоча ви, безперечно, повинні розуміти, що я...
Його зосереджений погляд на мене мав у собі щось таке загадкове, аж я мимоволі урвав на півслові.
- То ти кажеш,- озвався він після того, як ми з хвилину мовчки дивились один на одного,- що я, безперечно, повинен розуміти. Що ж таке я повинен розуміти?
- Що нині, коли обставини так змінилися, я зовсім не бажаю поновлювати те наше давне випадкове знайомство. Мені приємно, що ви покаялись і виправилися. Мені приємно сказати це вам. Мені приємно, що ви, вважаючи, що я заслужив на подяку, прийшли її висловити. Але життєві шляхи у нас із вами різні, і тут уже нічого не вдієш. Ви змокли і

читати