Завантажити

життя. Від неї годі одчепитись.
Його стомлені очі впали на її тоненьку шию, і він зненацька подумав: «Взяти б цю шию, цього стеблика з тіста, в кулак і стиснути поволі пальцями!..» Стало навіть смішно: певно, Славіна тоді заверещала б і здохла, як ярмарковий гумовий чорт...
Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмістровий бас:
— Строй-ся-я!..
Це командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати суботником, і чорний, зашнурований потрібними й непотрібними ремінцями, френч випнув на пішоході свої дебелі груди.
На брук вийшли першими секретар парткому Кричеєв і відповідальні. Вони вишикувались у шерег, а за ними з пішоходу посунула сіра партійна маса. Ця поспішна викональність наказу в Кричеєва та відповідальних здалася Горобенкові демонстративною і підкресленою: «Республіканська псевдопростота!»
З пішоходу пороззявляли роти неодмінні вуличні хлопчиська, і сторожко стежили з вікон трохи сполохані міщани.
— ...а-агом а-аррш!..
Попереду стомлено майнув парткомівський прапор із золотою зіркою, і сотня чобіт вдарила по бруку.
Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його підтримали середні, далі приєдналися перші, і серед тихих вулиць розляглося не то по-солдатському, не то по-парубоцькому:
...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе...
Співали в один голос, не поділяючись на партії, але старанно намагались компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слів.
...Долго в цепях нас держали.
Завюрвідділу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Він давно висловився за те, щоб організувати з партійців хор, але його ідею досі не підтримано. Він злісно радів, коли хтось зривався на високій ноті або співаки збивалися з такту.
— Подравняйсь! Ать-два, ать-два... — Нестеренко впівзвороту критично оглянув немуштровані партійні ряди.
— Дружинін, ногу!
Худорлявий Дружинін, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до Нестеренка голову і одвернувся. Він мовчки змінив маршовану ногу, і на лиці його знову під шкіряним кашкетом осіла тінню втома і якась зашкарубла, суха мрійність. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони п'ятами, Славіна. Нестеренко забіг наперед, і відтіля знову долетіло його міцне:
— Крайній справа, підтягнись!..
Дружинін сплюнув убік і вилаявся. Він узяв під пахву свою стару, пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокійно запихкав димом.
Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинін — один із небагатьох, що не має портфеля. Він уперто держиться своєї нікудишньої папки. Чому? Славіна розв'язала це дуже просто — він завідує відділом праці. А хто ж не знає цього платонічного відділу?..
Кость Горобенко раптом подумав: хто з них «обличчя» нашої організації — Дружинін чи Нестеренко?..
Збоку заторохкотів старий земський тарантас з інженером і підрядчиком. Це фахівці. Вони технічні керівники суботника. Інженерове пенсне блиснуло по партійних рядах, але ніщо не змінилось на його чеховському лиці. Він промовив щось своєму хурщикові і закурів десь попереду.
Горобенко довго дивився туди, відкіля долітало перебійчате тарантасове торохкотіння.
Що думав про них цей «останній із могікан»?
Вулиця поширшала. Були останні хати передмістя, але весела юрба хлопчаків не покидала загін. Вони бігли обабіч вулиці, пустували, сміялися, підбігали аж до рядів і враз від самого тільки Несторенкового погляду розсипались врозтіч.
Ці хлопчаки, як уїдливі мухи, дрочили Горобенка. А втім, Славіна має рацію: навіщо ця бутафорія!.. Хіба не можна було всім позходитись на роботу в умовленому місці без марширування й пісень? Для чого це «подравняйсь» і сам Нестеренко в ремінцях? І на якого чорта ця комедія, що розважає дітлахів і дає міщанству привода глузувати!..
«Дає міщанству привода глузувати?» — Горобенко спіймав самого себе і подумки почав судити.
«Ти ще зважаєш на міщанство, тебе обходить, що воно буде казати? Признайся, тобі це не байдуже? Ти боїшся його глузів? Може, хочеш виправдатись перед ним, правда? Адже всі ті, що серед них ти жив іще так недавно, всі вони — по той бік, усі вони — міщани. А хіба Надя не була такою? Хіба її родичі-купці не живуть ще й досі на Мошенці? Як вони думають про тебе і як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила й досі? А Надя ж!..»
Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось відрадне, щось болючо-приємне, що виправдувало, прощало й вимітало — як світлицю перед колишнім святом — засмічену душу. І тоді сотні людей, зовсім неподібних одне на одного, здавались якоюсь суцільною, злитою масою, такою чужою і далекою всьому провінціальному місту і його старосвітським купецьким домам.
Стало навіть радісно й легко, коли кінчилося місто і зблизька долетів бадьорий сосновий дух.
Інженер із підрядчиком давно вже стояли біля купи лопат і кількох селянських возів, коли загін прийшов на

читати