Завантажити

Очі величезні, опушені довгими віями. Волоока Гера. Ніщо мене так не приваблює у жінках, як очі. Одягнена у коротку блакитну сукню, що не приховує обриси її ніг, - ненавиджу дівчат у брюках і джинсах. Їх повинні носити хіба безформні товстухи. Вона, у свою чергу, відверто розглядає мене з ніг до голови.
- Так це ти Вовчик? – звучить її грудний глибокий голос. – Я тебе таким і уявляла!
- Яким це – таким? – запитує хлопець, відводячи ліву руку за спину. Сигарета летить на тротуар, димлячи, наче підбитий літак.
- Одразу видно, що ти розумник. Стояв тут із таким серйозним виглядом. Лише окулярів бракує.
Вовчик сміється (він і справді короткозорий, але окуляри одягає, лише коли телевізор дивиться чи за комп’ютером сидить, а от на людях у них з’являється украй неохоче). Сьогодні – мій щасливий день, це без сумніву, думає він.
Вони домовилися, що для занять Вовчик приходитиме до неї додому. Каріна жила сама, - заможні батьки купили їй двокімнатну квартиру у хорошому районі. Вона без вагань дала Вовчику свою адресу, хоч і бачила його уперше (смілива дівчина, я ж міг виявитися бозна-ким!) і вже того тижня і відбулося їхнє перше заняття.

У кімнаті було парко. Каріна одягла коротку спідницю і чорні панчохи з дивоглядними візерунками. Демонстративно, як манекенниця на подіумі, продефілювала через усю кімнату до Вовчика, що сидів на широкому світлому дивані, оточений м’якими іграшками.
На минулих уроках вони вчилися малювати кулю, потім кубик. Вовчик, кепкуючи у душі, проте з серйозним виглядом, пояснював, що таке блік, півтінь, власна тінь тощо. Сьогодні на порядку денному була півлітрова банка, що її Каріні слід було перемалювати. «Модель» стояла неподалік, на журнальному столику.
Хлопець побоювався, що його учениця незабаром знудиться. Адже Каріна могла легко захопитися новим хобі (дизайном, вивченням мов чи тим же малюванням), а уже за тиждень-два охолонути до нього. І з хлопцями у неї було так само. Судячи з того, що вона розповіла йому.
Вони швидко здружилися. На відміну від дівчат, з якими досі спілкувався Вовчик, Каріна була розкутою у поведінці і могла легко та невимушено, без зайвого снобізму чи кривляння, обговорювати найінтимніші теми. Хлопця це страшенно приваблювало. Та вони лише сиділи і розмовляли: про малювання, про Вовчикові пошуки роботи та її трудові будні, музику і кінофільми, про батьків та родичів, про протилежну стать та секс.
Вовчик сидів і злився на себе. Вона ж провокує тебе цими балачками і чекає, коли ти, бовдуре, нарешті зважишся. Панчохи продемонструвала. Чи ти хочеш, щоб вона сама тобі на шию кинулася?! Та, лютуючи подумки, він стримувався. Надто вродливою, багатою і впевненою у собі була ця дівчина. Хлопець боявся наштовхнутися на презирливу відмову, уявляв, як вона зі скривленим від огиди обличчям виставить його за двері. Чи, ще гірше, висміє. Тож зціплював зуби, кленучи себе у душі, і далі базікав про свій колишній факультет. Про документальні біографії відомих людей, які любить читати на дозвіллі. Переважно політиків.
- Уфф! – з комічним жахом гукнула дівчина, почувши слово «політик». – І чиї ж саме життєписи?
- Ну, наприклад, Джакомо Казанови, - посміхнувся Вовчик.

- …Що стосується народу, то він усюди такий самий: дайте крючникові шість франків і звеліть кричати: «Хай живе король»!, і він задовольнить вашу вимогу, але за три лівра хвилиною пізніше він закричить: «Нехай помре король!». Поставте на чолі народу заводіяку, і він за день зруйнує мармурову фортецю. У нього немає ні законів, ні переконань, ні віри, його божества – хліб, вино та безділля, аристократа він вважає тигром, а демагога – пастирем, що турботливо плекає свою отару. Іншими словами, народ – це неохопного розміру тварина, він не розмірковує… Свобода у розумінні народу – лише абстракція, недоступна для його розуміння, - цитував Вовчик по пам’яті, десь, може, і перебріхуючи текст, проте із непідробним запалом. Його очі блищали, хлопець відчував приплив енергії, проголошуючи нехай перед єдиним, та все ж слухачем думки, співзвучні з його власними.
- Гм, - озвалася Каріна. – Так він іще про політику писав, Казанова. А я думала, тільки про свої романи, жінок.
- Жінок у нього було не так уже багато, як на сучасні мірки, так і на тогочасні… У Пушкіна, наприклад, «донжуанський список» жінок лише трохи менший.
- Ага, бабії вони всі, ці видатні люди, - Каріна підвелася з крісла. – Як і всі мужики. А так хочеться зустріти гарного хлопчика, притулити до себе, отак, - вона зробила вигляд, ніби обіймає руками повітря, - і не відпускати. Уфф! Добре. Заварити тобі кави, чи ти поспішаєш?...

Жінка на сходовій клітині сторожко блимнула на Вовчика. Звичайна підозріливість людини, що стикнулася у під’їзді свого дому з незнайомцем, що не живе тут, заспокоїв себе хлопець. У тривожні хмарні дні, повиті сутінками уже пополудні, дні, повні невдач і гризоти, місто заповнене шпиками. Коли я був малим, хтось із дорослих розповів мені про те, що ангели усюди і завжди спостерігають за нами. Я,

читати