Завантажити

ПРЯДИВО

смикаю небо за білу хмару -
тонесенька цівочка світла
витікає між пальців
біла нитка стає золотою
вирушає в мандрівку
до обрію

там за обрієм
Ти
споглядаєш
як
біла хмара
тане і меншає
і раптом зовсім зникає

ниточка золота
мандруючи
до серця Твого
проситься

про своє таємниче прядиво
окрім Тебе
не маю кому розповісти


ЗУПИНКА

кажу йому - майже пошепки:
ТУТ НЕ ЗУПИНЯЮТЬСЯ
…автобуси…
…годинники…
…серця…

але чекає вперто
дерев’яніючи
обростаючи пилом та інеєм
борода посивіла - у землю -
корінням стає

і кричу йому:
ТУТ НЕ ЗУПИНЯЮТЬСЯ!

сонний скрегіт у відповідь:
- вона обіцяла
прийти

голі гіллячки
тінь мою кличуть
але
не зупиняюся…




ПОТЯГ

він – цей химерний потяг –
коли рухається
вірить: наша доля в його
колесах
він розвозить по світу хворі тіла
і розполовинені душі
і думає: наша доля –
в його колесах
він підкидає людей до неба
розгойдує навіжено
регоче щостанції
смикає мене за нічні думки про тебе
і –
почувається так
ніби наша доля – в його колесах
а якби ж він знав
що маємо крила
(кожен – по крилу)

був би звичайнісіньким потягом



ТВОЇМИ ОЧИМА

Твоїми очима
на мене подивиться
Інший
коли три звуки мого нескладного імені
метеликами
сполоханими
випурхнуть із Твоїх вуст і
покружлявши
на Його вуста примостяться

тоді Він навмисне котитиме зірку по небу
додолу скидатиме зірку
бажання одне загадавши:
стати
Тобою



***
це остання моя ніч
ні
я не сновида
просто сную у пітьмі
навпомацки
шукаючи виходу
я готова до ранку пестити
цей холодний чотирикутний морок
аби лише вихід знайти
але ж виходу – немає
натомість намацую на стіні кнопку
вмикача
світло заливає мій світ
ця мить збігається із початком
нового світанку
я усміхаюся сонцеві
це була остання моя ніч
наступні ночі будуть
нашими




* * *
кинути камінь згори
кинути слово у спину
мовчки спостерігати
як змагаються
слово і камінь
хто із них замикатиме коло
край поклавши усьому живому

це у стилі тутешнього Бога

але слово було не спочатку
спершу камінь упав на землю

цей нефрит я знайшла
для тебе




ЦЕ ПРИБЛИЗНО ТАМ...

це приблизно там
де у Бога забракло ниток
де земля не пришита до неба
бовтається
ніби відірвана лапа плюшевого ведмедика -
чужого дитинства дещиця

це приблизно там
де господня рука
не торкається тіні самотнього дерева
зрубаного руками людини
напередодні Свята

це приблизно так
ніби сонце стає навколішки
і прощення благає
у тебе
у мене
за те
що занадто пізно
зігріло
наші серця




НА ХВИЛІ

каміння коштовне
впізнаємо наосліп
серцями самими торкаючись

хвиля солона
підхоплює і відносить далеко -
до витоків нашого свята

хвиля солона
кров морська
пропікає наскрізь -
лишаючи протяги
маленькі шпаринки
аби сонце - бачити

якщо і цієї ночі
наснишся
серце твоє проколю
тонесеньким променем
хвилі

бо
кажуть:
камінчик дірявий - на щастя
бо
просто цікаво:
а серце?..




ГРА

Із власної пам’яттю
у піжмурки граюся.

Я - у Твоєму серці.
Чи знайде?

…холодно… холодно…
…тепло…
…гаряче!

Тепер -
її черга
ховатися.




НОВОРІЧНЕ

Юрби уникаю:
боюся
в котрійсь із масок –
впізнати своє обличчя

сахаюся шелесту тіней
і шепоту

з новим роком

спізнилися…
сховки усі заброньовано

ніч – кожухом – на ранок
так боляче вивертати

повернення в себе – це
щось більше
ніж неминуче





* * *
як цю пітьму перегризти
відстанню?..

смужечка часу - ніч -
ніби стрічка з вінка погребального

як розірвати?..





ДВІ ПІЩИНКИ

дві піщинки
течією дніпровою вихоплені
з долоні моєї
за крайнебо тікають – до межі
між двома таємницями
під ногами у мене – пісок
багато піску
так багато
що можна усипати
у клепсидру одразу кількох життів

так багато піску
що можна звести високу вежу
і заховатися за сімома замками
виглядаючи
заморського лицаря
на човні з прозорими вітрилами

але відсутність отих двох піщинок
(дивно!)
не дає спокою
бентежить ніби перед Всесвітнім Потопом
(а я ж іще пам’ятаю цей страх!)

сонний острів серця мого
вітер з півночі
сніг біліший від смерті
дві піщинки
я -
відчуття власної невагомості
а
може
я -
одна з тих піщинок?..





СПІЛЬНЕ

Вони
думали і тремтіли
хвилі холодного безсоння
билися об два невидимі береги
і – не розбивалися

Спільне на двох – усе
валізка з дорожнім мотлохом
ліки від сну і пам’яті
чашка зеленого чаю
срібна виделка – збирати підводні мушлі
музика спільна
зябра і крила
очі і руки
рухи і голоси

Тремтіли і слухали
як розбиваються хвилі
об
берег –
єдиний –
на двох






* * *
ліхтарика маленького
з долоні боюся випустити

жменя світла -
цього замало
аби
розгледіти в темряві Дорогу
на манівці не збитися
не загубити себе
блукаючи

жменя світла -
цього цілком достатньо
аби
на опалому листі каштану
написати до Тебе
два слова
у них -

читати