Завантажити

уперто лупить дощ…
Старі дівки стоять - затісно їм в корсетах -
І все-таки ще є надія - хоч на щось...
А там, де біль вщухав, штовхаючи між плечі,
Плекаються думки, як виплаканий час.
Вони таки дівки…
вони такі, як вечір…
Вони ще є між нас, вони вже є у нас…
А може, хтось прийде і просто буде поруч?..
Порожність небуття - як порохнява втрат.
А раптом ранком він в нічну увійде пору?..
А раптом назавжди???!!!..
А раптом,
раптом,
рапт…




* * *
вже ввімкнули опалення
спалено
останнє життя
до трісочки
ти приходиш
приносиш звісточку
диким голубом
неприборканим
(хто ж приборкати міг
мого голуба?..)
кажеш: холодно
вже не холодно
на плече мені
свою голову
опускаєш якось приречено
я зітхаю знов
по-старечому
наче вже мені
років двісті
ти приховуєш свої вісті
знову боязко?
знову боязко
десь хвилини біжать за поїздом…
десь життя обривається ниткою…
ну то як тепер?
знати звідки нам
знати більше нам - не дозволено
ти тікаєш в ніч диким голубом…
хто ж приборкати міг мого голуба
мого голуба
з його болем
з нашим болем
з моїм погрішенням
все-одно уже не погіршає…
тільки ранок мчить за вагонами
тільки йдуть дощі
водогронами
і ворони летять обпалені
вже ввімкнули комусь опалення


* * *
я востаннє тебе пригощаю
яблучком
на далеких шляхах моїх
буде іноді трохи
невпевнено
ти згадай колись
цю смішну і дивну
паняночку
що вміщала небо
просто у себе
в пелені

ти постав за неї
маленьку воскову свічечку
бог простив навіть тих
що цвяхи забивали
не в дерево
вона щиро вірила
в невідворотність вічності
але навіть в неба
можуть рватися нерви

я даю тобі оберіг
від болю і пам’яті
кожен з нас має право
не забуватися іншими
тільки більше не буде
неба мого над нами
і для тебе яблучок
вибач
не буде більше



* * *
прощання
схоже на знищення
ще нам залишаються постріли
і постіль -
зі снами віщими
і погляд -
у вічі апостолам

так дивно - такі розчулені
і так легковажно зречені
востаннє переночуємо
перед своїми втечами

а далі - віки і віддалі
і точки відліку зміщені
це біль
це печаль невидима
прощання
схоже на знищення


* * *
ми ще не встигли побути вільними
а вже дорога в рушник завернена
нерівно місяць
на двох поділений
і діл засипаний диво-зернами

зоря ховається поміж ранками
дощі купають птахів приручених
від вітру хвіртка беззубо плямкає -
застерігає від неминучого
ми ще не встигли світанку виткати
а вже під камінь води - на витоки
а вже Всевишній зшиває нитками
дві частки місяця -
з цілим світом




* * *
У тебе в долоні -
розпечене місиво
місяця,
а місто невмите
сьогодні не нам усміхається.
Такі неприкаяні,
в світі
шукаємо місця,
наче грішники - раю.
І я засинаю у тебе в долоні
стомлена,
а місяць
навмисне
стає
повним.





* * *
я по спалених кроках
по крові вбитої ластівки
повертаюсь до тебе
мій вершнику
так невесело
це чомусь мені знову згадався
мій перший постріл у небо
найперший
коли крила криваві
серце моє пестили
я тоді не злякалась
я навіть була сильною
а зелена трава так багряно тоді плакала
і я бачила дух
що повільно відходив від тіла
від покірних крил
від серця
вбитого птаха…

це чомусь згадалося раптом
вибач мені
мій вершнику
але перший постріл -
єдиний
що не забувається
я сьогодні від тебе
це правда
іду
нарешті
хоч кажу
що до тебе
знов повертаюся

і по колу
по колу
по колу
вештаюсь
і не маю ні спокою
ні завершення
це останній постріл
мій найніжніший вершнику
але як же він схожий
Боже
як він схожий
на перший





ЧЕКАННЯ

телефон обростає барвінком
за вікном так повільно смеркне
сьомий день
і самотня жінка
і якась фанатична впертість
і не вперше...
сльоза - холодна
крізь безодню виходить ніччю
а барвінок -
що великодній
що
замовлений
з потойбіччя...





* * *
я зупиняюсь
я вільною стала
пальці танцюють по хвилі зеленій
тільки прозорі очі русалок
світяться відданістю -
крізь мене

небо пророчить прадавніми ведами:
вільним дозволено бути невільними
я повертаю
сакральність єдності
я зупиняю зелену хвилю





* * *
Я в долонях Ваших тону -
як мара, як примара, як пристрасть…
Присягаюся: цю війну
до останнього
вистою.

Ви спитайте мене по тім:
як жилося - самій, закованій,
заки ніч, заки світло й тінь,
заки кінь летів непідкований?..

- В суєті, - відповім, впаду
перед Вами і стану… Вами.
Як безсило голосить дух,
коли тіло вертає пам'ять!..

Я ще тут… я ще там і тут…
Відійдуть і віки, і тіні,
а в долоні колись вростуть
інші лінії…




* * *
Біль у горлі – глевким вареником,
не щастить тобі бути щасливою...
Та калина кричить даремно,
бо до серпня доспіють сливи,
і тоді павутинка зоряна
перев’яже подібні всесвіти,
і цвістиме, як сну повторення,
піднебесне оте піднесення.
Пагінці повилазять навпомацки,
рушниками

читати