Анна Багряна З книги «Інші лінії» * * * модно ставати мудрими вигідно бути відданими друже не йди - надурять гривеники - не мідні міряй душею спалахи спалюй себе - до кісточки тільки не дай лукавим хліба твого наїстися ідоли теж підбрешуть ідоли - швидкозмінні кожен такий не вперше падає не на коліна… жити б - до сивої старості тільки душа - з неспокоєм друже хай перетравиться мудрість в чревах пророків * * * покоління незрячих владик не існує без ран та запалень починається палеоліт літаками небо пропалене не тримай на шиї хреста не освятиться хай ця скверна й не повернеться на п’єдестал зі свічками - за душі померлих виливається з воску мед випивається за прийдешнє і повзуть під брязкіт монет нетверезі та нетутешні шепіт болю вуст і трави все змішалося - до молитви чи лишився хоч хто живий в мертвім царстві палеоліту?!.. * * * це Стрибог із грудей вистрибує це так треба це… перетерпимо?.. розтерзане черево риби так не схоже на радість смерті а ген-ген десь за жовтим неспокоєм упокоїлись сиві генії і навпомацки до Європи сунуть ті хто не став спасенним ще до спаса - сорочка біла чорним дивом по краю вишита ви ж не знаєте повдовілих ви ж не знаєте ви ж залишите… ви ж поїдете не повернетесь заголосять мов над померлими і впаде зоря намагнічена на чорнозем на сніг на відчай… ой Стрибоже верни до пам'яті всіх закутих і закатованих… з того світу дощі - листами з голосінням над кожним словом… перетерпимо?.. З ІСТОРІЇ На одному рахунку - всі рани і всі ланці, і мільйони людей, розіп’ятих ні за що на древі... ходять сходами тіні - віртуальні фігури мерців, мерзнуть струни старі кобзареві... А ще буде війна, а ще - постріл за хліб, і любов - за обсмоктану кістку, і зневіра, і звір, і Сибір, і тюрма, і брехня - в палітурках істин... На одному рахунку... Колючі біжать дроти і тікають вагони - хоч би не лишити сліду... Тільки хто ж їм поставить дубові важкі хрести? Хто замовить їм панахиду?.. Не всихає коріння, в якому невидимий нерв, не говорить земля, переповнена рештками крику... На відкритій дорозі - відбитки прадавніх печер, на розбитій межі - могили, і ті - розриті... ЧОРНОБІЛЛЯ 1 загублені постаті у чужих світах єдине що можна - стати осторонь боронь мене Господи зупинити свій шлях на переоранім долею просторі не дай мені слів крижаних віджени цей страх тільки так щоб ніколи не загубитися буду битися чолом об землі саркофаг і молитися обіцяю молитися 2 роздвоєна сутність у горлі - тріскою хочеться впасти і міцно виспатись хочеться бути не тут ні не в себе вдома не в чужині вік - на межі за якою - безмежжя світ у якому собі не належиш 3 перемелемося перемолимося в кольорах не знайдемо спокою – а хтось сосни за нас оголює монотонними вгору кроками та чи винен хто що запізно так почалися мандрівки пращурів в неба паща стає залізною – сивим зорям від того кращає не подивляться не зажуряться – не розгледіти нас за маревом другу люльку дощі докурюють аби потім по третій вдарити чи ж то вічно нестиме човником до Аїда а чи зупиниться в потойбіччі – по той бік чорного не шукатимуть більше винних 4 не тікай вже нема за втечами порятунку від невідомості ми здається навчилась дечому хоч насправді іще нічому напророчили і наврочили а кому стало легше дихати? подивися слухняний хлопчик знову лізе на нашу стріху кому легшає кому важчає але шлях ув усіх – однаковий почалися мандрівки пращурів аби потім не починатися… 5 нагодують рідкою манкою каберне наллють мов какао вже несила так довго панькатись і надсилу щодня лукавити нецікаво Христос воскресне - манна каша не посолодшає мирні янголи вірно нестимуть свого братика наймолодшого там зустрінуться чи… ніколи вже не збиратимуть днів у плетиво?.. у полин-дощів довгі поли ж є а тому земля так підметена їх все менше а час не спиниться то кому ж рушники залишити?.. називали свою дитину найгарнішою… 6 ваш абонент ПОЗА ЗОНОЮ досяжності не телефонуйте йому за цим номером людський розум ще не спромігся вигадати ТАКОГО мобільного зв‘язку але з часом хтось зароблятиме на ЦЬОМУ шалені гроші адже потреба телефонувати до мертвих значно більша ніж до живих 7 та ми ж діти твої земле свята ми ж діти твої недопещені із колиски невчасно вихоплені вихором страшним не винні… були б довше жили з тобою і з вірою у святині предків своїх у могили їхні у зелене намисто квітневого інею у криваві дощі осені так прости ж ти нас земле свята прости Господи * * * Чорно-білою стала історія: чорна заздрість і біле – зрада. * * * вчинити замах на віру - так легко просто махати крилами осіннього літака який відлітає у вирій і в кожному останньому леті шукати власного двійника ПОЧАТОК спочатку були рани а з ран витікало небо на небі з'являлися лімфовузли що зв’язували докупи усі ті химерні кульки що так безладно вешталися по небу (звідки вони взялися?..) а потім вузли зростали важчали мов каміння і мов каміння сипалися донизу створюючи щось подібне до тих (вже зв’язаних) кульок які називалися кожна іменем бога й богами самі ставали бо думали що немає більше нікого в небі (просто вони забули про рани з яких починався Всесвіт) * * * Номери телефонів змінюються, Якщо довго про когось не згадувати, І знайомі стають чужими, Листопадовими. Випадково стрінуться лиця - Вже не ті, не тішаться… Тільки дихає час з-під листя - В тиші. ГЛИБИННЕ це перерва аби розірвати зв’язані пальці космосу впасти й не дихати в мороці в неба молоці молодим незаміжнім місяцем походжати передпокоями перед ранком вмирати й молитися і собою ставати в місяці так віддавна було все збувалося незагоєно цівкою крові струменіло по свіжому терену і терпець уривався падав на траву на згадку про літепло на загублені очі Велеса - цього бога легкої здобичі нерішуче стояла на віддалі не наважувалася підступитися тінь смішного і сивого велета - наче вічна загадка космосу * * * Так панічно боятися ладану може тільки хтось повдовілий… Білий колір мені нагадує снігів непритомне тіло. Цілий вік блукаю у пошуках і брешу - як отцю на сповіді, і чим швидше іду, тим довшим видається шлях до любові. * * * я - вершина старого і чорного дуба мене рубали громи та невидимі руки Дажбога я вистояла але коли прийшла людина я впала сама щоб ніхто не подумав ніби здатна піддатися силі безсилих рук БДЖОЛА В АПЕЛЬСИНОВІЙ ШКІРЦІ 1 вже до литок прилипли вуста трав’яного бога нетривкою чомусь видається його загадковість до прозріння сумно до єгипетських ран далеко а ми йдемо невігласи через провалля часу кожен тримає по мідній гривні (раптом трапиться храм по дорозі купити свічку і поставити за… ) несвяткова врочистість притаманна лише посвяченим сік густої трави наче мед вересневий з-під Канева до єгипетських ран зарано до своїх так близько аж вкривається пилом сотні разів переходжена стежка і ти мимоволі починаєш звикати до себе в дорозі 2 - помаранчі з Єгипту! - єгипетські помаранчі!.. ринок прокинувся рано щоб заснути до першої зірки християнам сьогодні не личить стовбичити так базарно сонце місити в бруднющій зі снігу каші і вигукувати: - помаранчі з Єгипту! – мед з-під Канева! бо сьогодні народиться син християнського бога натомість треба дмухати у середину себе у середині себе махати ганчіркою для витирання фруктів може зірка різдвяна виходить насправді звідти 3 до литок прилипли вуста трав’яного бога не зупинитися це ще не значить не стати собою гривню можна сміливо жбурляти в провалля все-одно повертатися а по дорозі немає храмів теплий сон це коли залізаєш під апельсинову ковдру і стаєш в ній бджолою на добраніч тобі Єгипте я дійду от побачиш до Канева * * * Не випустить… і наручниками Навіки стисне залізними Спокуса, тричі заручена, І кожного разу - з різними… Прив’язані нервом невидимим До днів струхлявілі мощі, І знову збираються відьми Дощем на недільну прощу. Так лячно лише опівночі, Коли залізо знеможене… І хочеться, в небо їдучи, Стати на Тебе схожою… * * * Цей дощ - густий, немов кефір, За ним не видно навіть дому… Знайому постать губить зір І зустрічає незнайому. Цей дощ - не стомлений литтям, Як дні - не стомлені ходою… І ми ідемо - два життя Під парасолькою одною… ХМАР ПІДНЕБІННЯ У хмар піднебіння подряпане літаками, Неначе льодяниками - піднебіння дитини. Я в хмар піднебіння тікаю, зникаю… Хапаюсь руками, І так забуваю, що потім загину - У хмар піднебінні. В обіймах того, хто байдужий і зимний - Так тепло… так ніжно і тепло, Як тільки - в хвилини, Коли дозволяється бути у Бога, у нього, у пеклі… Чи… в хмар піднебінні. Під небом без крил - так болюче-буденно, Не буду триматися згадки видіннями, Та знов літаки, наче вежі антенами, Дряпають хмар піднебіння… ТАК ВЛУЧНО ЛУПИТЬ ДОЩ Так влучно лупить дощ по літерах газетних, Так влітку лупить дощ - уперто лупить дощ… Старі дівки стоять - затісно їм в корсетах - І все-таки ще є надія - хоч на щось... А там, де біль вщухав, штовхаючи між плечі, Плекаються думки, як виплаканий час. Вони таки дівки… вони такі, як вечір… Вони ще є між нас, вони вже є у нас… А може, хтось прийде і просто буде поруч?.. Порожність небуття - як порохнява втрат. А раптом ранком він в нічну увійде пору?.. А раптом назавжди???!!!.. А раптом, раптом, рапт… * * * вже ввімкнули опалення спалено останнє життя до трісочки ти приходиш приносиш звісточку диким голубом неприборканим (хто ж приборкати міг мого голуба?..) кажеш: холодно вже не холодно на плече мені свою голову опускаєш якось приречено я зітхаю знов по-старечому наче вже мені років двісті ти приховуєш свої вісті знову боязко? знову боязко десь хвилини біжать за поїздом… десь життя обривається ниткою… ну то як тепер? знати звідки нам знати більше нам - не дозволено ти тікаєш в ніч диким голубом… хто ж приборкати міг мого голуба мого голуба з його болем з нашим болем з моїм погрішенням все-одно уже не погіршає… тільки ранок мчить за вагонами тільки йдуть дощі водогронами і ворони летять обпалені вже ввімкнули комусь опалення * * * я востаннє тебе пригощаю яблучком на далеких шляхах моїх буде іноді трохи невпевнено ти згадай колись цю смішну і дивну паняночку що вміщала небо просто у себе в пелені ти постав за неї маленьку воскову свічечку бог простив навіть тих що цвяхи забивали не в дерево вона щиро вірила в невідворотність вічності але навіть в неба можуть рватися нерви я даю тобі оберіг від болю і пам’яті кожен з нас має право не забуватися іншими тільки більше не буде неба мого над нами і для тебе яблучок вибач не буде більше * * * прощання схоже на знищення ще нам залишаються постріли і постіль - зі снами віщими і погляд - у вічі апостолам так дивно - такі розчулені і так легковажно зречені востаннє переночуємо перед своїми втечами а далі - віки і віддалі і точки відліку зміщені це біль це печаль невидима прощання схоже на знищення * * * ми ще не встигли побути вільними а вже дорога в рушник завернена нерівно місяць на двох поділений і діл засипаний диво-зернами зоря ховається поміж ранками дощі купають птахів приручених від вітру хвіртка беззубо плямкає - застерігає від неминучого ми ще не встигли світанку виткати а вже під камінь води - на витоки а вже Всевишній зшиває нитками дві частки місяця - з цілим світом * * * У тебе в долоні - розпечене місиво місяця, а місто невмите сьогодні не нам усміхається. Такі неприкаяні, в світі шукаємо місця, наче грішники - раю. І я засинаю у тебе в долоні стомлена, а місяць навмисне стає повним. * * * я по спалених кроках по крові вбитої ластівки повертаюсь до тебе мій вершнику так невесело це чомусь мені знову згадався мій перший постріл у небо найперший коли крила криваві серце моє пестили я тоді не злякалась я навіть була сильною а зелена трава так багряно тоді плакала і я бачила дух що повільно відходив від тіла від покірних крил від серця вбитого птаха… це чомусь згадалося раптом вибач мені мій вершнику але перший постріл - єдиний що не забувається я сьогодні від тебе це правда іду нарешті хоч кажу що до тебе знов повертаюся і по колу по колу по колу вештаюсь і не маю ні спокою ні завершення це останній постріл мій найніжніший вершнику але як же він схожий Боже як він схожий на перший ЧЕКАННЯ телефон обростає барвінком за вікном так повільно смеркне сьомий день і самотня жінка і якась фанатична впертість і не вперше... сльоза - холодна крізь безодню виходить ніччю а барвінок - що великодній що замовлений з потойбіччя... * * * я зупиняюсь я вільною стала пальці танцюють по хвилі зеленій тільки прозорі очі русалок світяться відданістю - крізь мене небо пророчить прадавніми ведами: вільним дозволено бути невільними я повертаю сакральність єдності я зупиняю зелену хвилю * * * Я в долонях Ваших тону - як мара, як примара, як пристрасть… Присягаюся: цю війну до останнього вистою. Ви спитайте мене по тім: як жилося - самій, закованій, заки ніч, заки світло й тінь, заки кінь летів непідкований?.. - В суєті, - відповім, впаду перед Вами і стану… Вами. Як безсило голосить дух, коли тіло вертає пам'ять!.. Я ще тут… я ще там і тут… Відійдуть і віки, і тіні, а в долоні колись вростуть інші лінії… * * * Біль у горлі – глевким вареником, не щастить тобі бути щасливою... Та калина кричить даремно, бо до серпня доспіють сливи, і тоді павутинка зоряна перев’яже подібні всесвіти, і цвістиме, як сну повторення, піднебесне оте піднесення. Пагінці повилазять навпомацки, рушниками покриють голови, і долоні у Бога стомляться – обіймати таких оголених, ніби з пуп’янки, наче здалеку, подорожники руту м’ятимуть... Біль у серці нічим не здавлений, бо до серпня – ще небагато, бо до серпня – чотири сходинки, і на кожній – солодкі ґудзики. Дочекайся його приходу, як спасіння свого ілюзію. * * * по трамвайних лініях-коліях по долонях що під рукавичками упізнай як вона божеволіє промінявши тебе на вічність і відчуй як холодні пальці стискають її помітність як на кожній хвилинці гойдаються ново- народжені міти... * * * Подарував вітрила – вітру не стало. Подарував човна – висохло море. І лише крила не наважився подарувати. * * * перейдеш битий шлях убрід і зоставиш тінь потойбіч усупереч забобонам я зупинене серце до ніг жбурляю тобі як собаці жбурляють шматок від крові солоний обома руками схопи і не відпускай як невічний свій день як останній свій шанс як жінку над прозорістю часу прозрієш хоч ти нехай бодай на одну хвилинку перейдеш – іще б пак – найрозбитіший в небі шлях найжертовнішу зірку пригорнеш до моїх вікон я кричатиму так як кричить від болю земля вивергаючи чоловіка перейдуть і ті інші але ж вони крадькома не покажуть облич їхні очі змішаються з пилом у розгорненій книзі стількох сторінок нема на тутешній землі такі глибокі могили * * * по тілу – мов злодії - нишпорять руки-чорти забаганки твої – забагато вина і винних за усіх через кого могла б сюди не прийти цілую тебе – наче Бог виціловував глину що стривоженим нам коли кожен бере чуже коли вже не боятися бути обабіч світу я цілую тебе – береженого біс вбереже – вириваючи з коренем всі заборонені міти увійди й розчини – так як кров розчиняє вино як під слиною гинуть тягучі фруктові цукати простріли і здійми над жахливим – до холоду – сном – за усіх через кого позбавлена права літати ЛАГУЗ 1 це потоки були а власне потоки були в нікуди казали: за вуса посмикай місяць – хай стане повним сповідаюся і – розцяцькованою полудою – мої очі вихлюпують небо чуже назовні але що ж тут поробиш звичайним земним поклоном коли вже перекреслено всуціль навіть суть математики: сто адамових ребер на сотню євиних лон… за потоками кажуть не встигнеш – щоб обігнати… 2 водою змивало усе навіть небо водою змивало кожна зупинка в дорозі була рівнозначна втраті за потоками вже не встигнеш – кроки твої кричали за потоками най- ріднішого не забрати заборона води і шаленість води впереміж не лякайся пливи до потопу іще не скоро за потоками кажуть кожен іде окремо але потім потоки впадають в єдине море що тобі витікати звідси отак зарано що тобі забувати свою неземну природу ти пливи-допливи до тієї межі до грані за якою хочеться тільки у тиху воду… 3 витісняють нас тихі витоки не витримуємо – ось-ось… течія – це безглузда витівка якої ще боїмось тільки шалу – не позичати (за потоками – за- несе) скоріше б знайти початок аби скінчилося все… * * * До наступного зойку і спалаху, до жертовності самоспалення, до хвилин, за якими - марево, до затемнення, до затьмарення, до межі (за межею - зречення), до закінчення слів і речень, до приземлення, до призначення, до повернення, ДО ПОБАЧЕННЯ. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/anna_bagryana/z_knigi_inshi_linii/