Завантажити

...Коли я остаточно повірив, що можу читати асфальт – у глибинах мозку замерехтіла страшна здогадка. Я пришвидшив ходу й тепер майже біг... Справді, чим ближче до квартири – тим більше літер на землі. На східцях все просто кишіло буквами, цифрами та ієрогліфами. Вони прилипали до взуття та штанів, шукаючи в них порятунку. Захлинаючись повітрям, я злетів на свій поверх та навалився на двері бібліотеки. Так і є! Не знаю, що розбудило їх цього разу, але... Книги знову побилися. Власне, тепер це й книгами важко назвати. І моя поява вже ні на що не вплине. Жива купа зім’ятих сторінок, своєю ненавистю злитих воєдино. Ця купа пульсувала посеред бібліотеки, у своїй агонії схожа мурашник. Суцільна каша, густий паперово-чорнильний кисіль.

Пилюка, що встеляла собою полиці найповажніших книг, набула золотавого кольору. на самому початку дійства тут згризалися заголовні літери. Старі, статечні книги спочатку відмахувалися від надокучливих книжечок суперобкладинками, але ті були наполегливими, провокуючи й далі старійшин.

Обкладинки стали щелепами. А ще – руками й рештою кінцівок. Те, що робило їх привабливими для колекціонерів – сіяло смерть серед собі подібних. Здається, я вже бачив щось подібне...

У метушні й хаосі бійки пост скриптуми та виноски губилися так само, як губляться у людських гуляннях ґудзики та зуби. Наді мною пролетіли чотири абзаци згризеного з паперу тексту. Вдарившись об стіну, вони розбилися на гачки та лінії, що колись були літерами. Я так і не дізнався, з якої книги вони родом. Поруч на підлозі стікали розділовими знаками старі друзі – Коран та Біблія. Вони билися оправа до оправи, дорогою ціною віддавши свої життя. В паркет, похований під шаром шрифтів, вони встигли втоптали не одну сотню романів, повістей та оповідань. Хто б міг подумати, що ці двоє розуміють одне одного краще ніж ті, хто присвятив своє, всього лише людське життя їх вивченню? Бризки з тире та знаків питань стікали з вікон і важкими краплями падали на встелену паперовою стружкою підлогу... Вцілілі сторінки здіймалися угору, щоб потім своїми ранами прилипнути до стелі. Кімната стала подібною до тонучого корабля із пап’є-маше. За цією бійнею спостерігали тисячі ілюстрацій, що завчасно повтікали з обіймів форзаців. З усіх мешканців книжкового виміру, малюнки наділені найкращою інтуїцією. І зараз вони німим, густим туманом висіли у бібліотеці, не знаючи, що робити й куди податися. І жодного крику, жодних зойків та молінь про помилування. Тільки шелестіння. Суцільне, абсолютне та всепоглинаюче.

Дещо із запізненням побачили цю картину й картини... Автори книг, чиї портрети висіли по периметру бібліотеки, вгледіли це побоїще і не витримали. Смерть шедевру неодмінно тягне за собою масову загибель. І сьогодні другим ешелоном назустріч самознищенню вирушили пращури талмудів та фоліантів. Ніби узгодивши заздалегідь синхронність своїх дій, їх фарба википіла, оголюючи полотна, а обриси облич зайнялися вогнем та попелищем всіяли стіни навколо вцілілих рам.

Настав День Несамовитих Книг. Прах до праху, все в труху.

Я скидаю кайдани оціпеніння лиш коли остаточно вщухає паперовий шурхіт смерті. В першу чергу я відчиняю вікна щоб випустити в небо тумани малюнків. Вдихати їх шкідливо й не зовсім етично. Переконавшись, що не вціліло жодної книги, я починаю прибирати у бібліотеці. Рами виношу до комори – замовлю художнику, щоб ще раз намалював авторів. Хоча б тих, кого ще не встигли оголосити єретиком. Замовляти портрети відступників надто дорого.

Найбільше мені шкода Біблію. Це було раннє прицерковне видання. Так зване духовенство тоді ще не зовсім втратило совість і святі писання редагувало не так відверто. За цей примірник мені нічого не зробили б, але наполегливо рекомендували б придбати більш сучасний екземпляр. Тепер доведеться.

Зрештою, я сам винен. Набожні люди давно вже забули, що таке бібліотека. А хто розумніший – той тримає книги поштучно розфасованими по коробках, шухлядах та шафах. Так, щоб у полі зору книги не було її родичів. Це зменшує кількість екземплярів, зате значно збільшує їх довговічність. День Несамовитих Книг випадає приблизно раз на шість років. Це третій на моїй пам’яті й цього разу загинула уже моя власна бібліотека. Раніше вмирали батьківські. Спочатку мамина, з казками та класиками. Потім батьківська, де переважала наукова та суха офіційна література. Я боявся порожнечі цих полиць. Заселені книгами, вони нагадували про соковиті дні далекого дитинства. А сьогодні я не в змозі зібрати й половину того, що перетворилося на мотлох. Офіційно такої літератури вже не існує. Спустошені полиці, спустошення у серці.

Зігнавши агонізуючі рештки паперу в один куток, а калюжу з розділових знаків у інший, я беруся втрамбовувати новоспечений мотлох у сміттєві пакети. Від цього заняття мене відриває телефонний дзвінок.

– Ти вдома? – не вітаючись хрипить слухавка у знайомій тональності.

– Ще й як – вторю я їй, також ігноруючи норми ввічливості.

– Тобто?

– Ніколи так гостро не відчував своєї присутності у рідних стінах, як при прибиранні книжкових решток.

– Отже, це все-таки День Несамовитих Книг?

– Звісно! А на що ще це може бути схожим?

– На помсту колишнього, – сміються з того боку слухавки.

– Він у тебе такий?

– Саме такий.

– Тобі завжди щастило на наволоч.

– Дякую що підтримав.

– Не всі ж тобі лестити повинні.

– За це я тебе й люблю.

– Знаю. Ти б не розкидалася такими словами, як „люблю” – і жити було б легше. Багато книг не повернулося з фронтів?

– Три. Лише ті, що читала й забула покласти на місце. Думала, дочитаю й покладу. А у тебе?

– Вся бібліотека. Саме прибираю.

– Старомодний ти... Хто ж зараз зберігає книги так, як їх треба зберігати?

– А хто взагалі живе так, як варто жити?

– Ти нестерпний, – схвально зітхає слухавка й демонструє найкращі зразки своїх гудків.

Ми з Майєю завжди так спілкуємось. Короткими, трохи колючими репліками. Вона на півтора роки старша за мене і, як наслідок, більш досвідчена, цинічна та хитра. Якщо досвід та цинізм мені доведеться надолужити навіть проти волі, то чашу хитрості я волів би пропустити повз себе. Це суто жіноча прерогатива.

Колись давно Майя писала вірші. Це була банальна дівоча писанина про кохання, яке було залежно від настрою автора то ідеально рожевим, то трагічно-готичним. Тих творів було так багато, що вона й сама, мабуть, повірила у шаблонність кохання та чітку розмежованість між його щасливим та нещасливим підвидами. Безкомпромісністю у любовних питаннях вона й загнала себе до глухого кута. У веселці емоційного виру, що дарує закоханим любов, вона завжди бачила лише чорні та білі кольори, ігноруючи решту спектру. Якщо черговий обранець помилявся й не так клав цеглину на будівництві спільного світлого майбутнього – це тут же сприймалось як відсутність почуттів, або їх мілина. Внаслідок цього черга до її серця просувалася доволі швидко. Не знаю, скільки тіл згоріло у її ласці, але дуже красномовним є той факт, що особисто я знав п’ятьох її колишніх, і це при тому, що спільних знайомих у нас не так уже й багато. Декому вказували на двері вже за обіднім столом, а декому лише після спального ліжка. Все ж краще, ніж після вівтаря. Більшість кавалерів спокійно реагували на пропозицію Майї окремо влаштовувати особисте життя, проте траплялися й екземпляри, які вважали, що жінка їм щось винна. Такі організовували зрошення її килимів сльозами власного виробництва, влаштовували скандали або акції помсти. Вочевидь, останній належав саме до цієї породи. Загалом, такий підхід до особистого життя ювелірно пошрамував її серце, а це неминуче вилилося в те, що людиною вона була цікавою. Треба якось з нею зустрітись.

Але спочатку прибирання. Хоча… Навіщо?

Я завмираю посеред бібліотеки й озираюсь.

Бо так, як є – негарно? Бо хтось щось скаже? Але ж єдиними регулярними гостями цих кімнат є божевільний та пес? Для них місце розташування речей та їх стан не має жодного значення, оскільки вони генії. Своєрідні, по-різному, але генії. От і я намагаюся вклинитися до їх когорти й мене анітрохи не бентежить творчий безлад, котрий книги залишили після своїх баталій. Я знаю, що кожного разу, коли бачитиму ці купи паперових залишків – пам’ятатиму не тільки свою першу бібліотеку, а й її пращурів – батьківську та материнську бібліотеки. Пам’яті необхідне підживлення із зовнішнього світу. І якщо щось ганебне не дасть забути оточення, то приємну та солодку ностальгію ми змушені плекати самостійно. А кляті норми естетики стоять поперек горла моїм ще не народженим спогадам!

Глибокої ночі я виношу на звалище вісім мішків паперової каші, з котрих просочуються й стікають темними струмочками розділові знаки. Смітник завалений трухою пошматованих книг. Що ж, я не один я такий роззява, що зберігав усю бібліотеку в одному місці й без дотримання техніки безпеки.

Тепер у всіх все так, як і повинно бути. Естетичний мінімалізм голих полиць сподобається навіть найвимогливішому інквізитору. Для себе ж я лишив жменьку паперу в найтемнішому куточку. Вона просякнута типографічними чорнилами до яких згодом приєднаються мої спогади.

читати