Я обміняв шекелі на піастри,

розділив канделябри на вісім.

Навчився кашляти по-італійськи,

(як Горький на Капрі),

та писати пісень так і не навчився.

“Такана Марказіт” змішалася із “Терміні”

і з Казанським,

аравійський хамсин піну здуває

з тополь на Прєсні.

А щодо неба , то не збагну вже

мова йде про який глянець.

Та й взагалі, не важливо “як”,

коли “якщо” є.

 

Для прикладу, якщо ти поруч –

то це і є вдома.

Значить, і без мене Гудзон

встелений листям, як золотою чешуєю піхви.

 

Завжди думалось так:

черкнулись думками за чаєм, –

і на узбіччя.

А виявляється, – тремтіти на вітрі наскрізь

зовсім звично.

 

Обережно, двері зачиняються, а ти

вже здійснив поступок,

в інше життя вступивши,

шукаючи вічно

ту ж саму ніжність.

Простір викривлено, але час правдивий,

і там будь-яка кімната безбережна.

 

Колись видавалось, березень цей не жартома

наділ струменіє до перейменованої площі,

книги вголос говорять, і все обіцяно,

й друзі навічно.

Та насправді, все значно простіше,

нічого нема, і ти наодинці

зі своїм дитинством і своєю мовою.

 

 

Наступна: Курська-Кільцева,

пересадка на Віа деі Счіпіоні і Бен Єгуда.

Школярів багато, початок уроків, кінець року.

І блудний наш брат разом з нами

через вісім хвилин нині вранці

уздріє обіцяного пророка.

 

А наступна станція вже за схемою,

хоча й схема та в часи наші –

тільки символ віри.

Метрополітен подібний до печерного міста,

де римляни збили надписи над печерами.

 

Провали міста дихають вільгістю,

це заповільнене дихання каменю.

Так не тліють газети, планктон чи жимолость.

Це вино із глибинної давильні давньої.

 

Трьохтисячолітній промінь від сонця

торкне дно,- і свідомість засвітиться,

і життя стає зустріччю

не з Еребом, а з Ерецем,

а не тільки тривалою розлукою.

 

Середземномор’я променіє все так же.

Шостий флот застигнув атолами, островами-скелями,

й навіть фантоми в електрон-лазуритах, наче грецькі боги,

що не в жарт розігралися, заглядаючи крізь туристів в газети

у кіосках, де на першій сторінці Ірод

на прийомі в верхах, а низи отримати візи

і останок життя по кафе досидіти

більше не можуть.

Лозунги на стінах проголошують: “Чекати намарно”,

та тим не менш, прекрасно,

і тому вартує.

 

Місяць світить, а кому - не видно.

Хрест червоний, наче кров як вислід

від “Гамзи” балканської.

Зі скель мінаретів вітер виє по-мусульманськи

і нам, хвала богу, свистить під сурдинку

у телефонних трасах кори

міського мозку.

 

“Стає тихіше,

коли усвідомив ці сонячні нитки

понад пустелею чорно-сірою,

і думки всідаються на крони дерев

і співають на світловій ноті.

Ще є пісні, не виконані там,

де зовсім безлюддя”.

 

Що бачить всевишній,

як пілот “El Al” з-понад:

під молочною пінкою Одесу, Газу,

багатопагорбне місто в полоні анабіозу.

Всі поглинуті ритуалами,

тобто, спробою забутися.

 

Висне кремовий Маале

Адумім, і навпроти військової бази

бедуїн висхлий

край шосе і не відає про терпіння.

 

Не чіпайте регулятора віри,

і, взагалі, відійдіть від гробу,-

залиште в спокою.

Дайте дослухати, як погасає

у безпілотному театрі захід-сонця

безплатне море, полотна Європи,безплатне поле,

за сім шекелів запилючена Яффа,

і Ялта у вечірніх вогнях –

пересадка на Галліполі.

 

Хто першим кинув наріжним каменем?

Хто першим вийшов на музейну площу?

Все змішалося, ні кроку назад,

безіменна пустеля за нами.

Тут кожне дерево – знамено

у нічийному гаю оливковому.

 

Я б до сліз повернувся у своє місто,

та не знаю, в яке.

Змінюють просодію

успіхи

градо-будівничих.

Сам не відаючи, ти щезаєш

упокійливо, дідько зна, як далеко.

І лишПодаткова Управа

знає твоє місце замешкання.

 

Та всевишній і сам розбереться.

Він, по-моєму, все ще зайнятий назвами.

Ще не всі синоніми надані любові,

і, вибачайте, Пушкіне, дружбі.

Що є величнішим від розвитання з минулим

на самоті узбережжя чужого:

 

“І це має значення, поскільки

минуле, нами словоокреслене

є описом поза місцем,

зліпком уяви,

втіленим у звуках,

і тому все те, про що ми

говорим в майбутньому,

повинно передбачати,

жити у власних своїх подобах,

уподібнюючись до рубінів

зкумачілим рубіновим кольором”,-

 

на чужинному узбережжіна самоті з минулим.

Чи у пустелі, що плине

на зупинці Ен-Газева,

де немає понять як пізно чи рано.

Світ обертається раз на тисячу літ довкола Негева,

і, виявляється, сонце спить неподалік печери Кумрану.

 

Вода народилася в джерелі, в Ейн-Геді

на віддаленому краю

опалого осіннього райського саду.

Глиняна стареча в автобусі поруч мене

не відає,що вона є нащадкою тої,

котра врятувалася у Массаді.

 

Ніщо не є більш нашарованим, глибшим, гіркішим.

Нікому не потрібна сіль

без насущного хліба.

Але око тут розширюється

до розмірів неба з морем,

і просить безмежно

більшого, та все більшого.

 

І, о Боже, як розплести язиком бесіди

анонімні нитки цього нескінченного світла.

Набираєш будь-який номер, взятий в сусіда,

і яловий голос відлунює ущелиною:

“Чекайте відповіді”.

 

Сиджу й чекаю.

Склянка соку перетворюється в гай помаранчевий,

келих “Мартіні” – в оливковий,

дихання в атмосферу.

І всі наші розмови та сумніви,

віршовані химери

у розсіяному світлі теж виглядають

як символи віри.

 

Сандалі зношено. Окуляри обов”язкові.

Акцент перетворюється на прикус мовою оригіналу.

Всі камені порозкидувано.

І ще не зібрано.

І постійно здається,

що в салаті оцту та майонезу мало.

Генерал Олів”є, гадюка всалена,

сидить на банкеті поруч із отаманом Кропом.

Виявляється, це все те, заради чого ми,

пані та панове, дерли дуписька.

 

Парламент встріляний, даунтаун знищено,

пожежа підповзає до заправних станцій.

Але ми вспокоєні за телеекраном вдома,

бо в гаманці квитанція

на випадок нагального підтвердження, отримання санкції,

чи будучи безрецептовим.

Суверенність підтвердять впевнені тілесні порухи,

особливо, якщо безакцентно.

 

(Кохана, о приїдь скоріше;

Для цього є смертельні причини.

Четверть віку – це ще не відлік,

якщо влитись душею в безкінечне прискорення

і вчасно ключі знайти від дому.)

 

В світі далі нікуди їхати , кінцева зупинка.

Трошки незручно за спізнення.

Будівлю зачинено, і з підвалу вирина

запах плову, відчутній навіть і на такій відстані.

 

В тисячу років. А це вже сутінки людства

в тенетах медіавізму.

Слава Б-гу, в нас хоча б

були іще по-батькові,

підозрілі часто, та вс е ж

елементарні норми

зрілого організму державного.

 

Дві тисячі літ – це вже“до вашої ери”.

Екскурсія звучить виправданням,

коментами до історії Юстиніана.

А що їм іще залишалось поміж Сціллою і Харібдою

кам’яної віри і маячнею

вакханалії якогось-там хана?

 

Господи, прости їх, вони всі про єдине.

Ще раз – цього не слововтілиш.

Одне і те ж по-евенкському і по-ладіно

ніби означує ностальгію,

але ж насправді лід і водночаснополум’я .

 

На чорному полум’ї осяйними дієсловами й складами-

чорний оксамит Всесвіту числами виткано.

Овечий пророк, довгобород і полігамник

наче позує на єрусалимській поштівці

в останньому кіоску в зоні.

 

Покупка віз на турецькій митниці –

збір податків в параднику другого Риму.

Там беззвучний стогін підземного Ечміадзіну!

Ми осягнути цього більше не в змозі,

тому й спокійніше, що неуявно.

 

Айвазовський котить хвилі евксинські

палацними анфілядами,

де млосно тонуть гареми.

Це місця, де ти поневолі втягнутий

в архітектурну дискусію Ромула й Рема.

 

Вовчиці здичавіли і сплять на помийках,

в загнилих нішах поза прилавками спецій та сувенірів,

згореним пахне Босфор.

Коли смикають за рукав, відмовлятись незручно,

і монети летять у пащу ветхого світу.

 

Міста світу акуратно укомплектовані

у величезні зали під електронним стеженням.

Екскурсанти сплять на газонах Риму,

і незримо засипані кам’яною сіллю

бездонні яруси Єрусалиму.

 

Світ – тримає за курсом, долар міцніє,

як вітер з Атлантики.

Траскають двері банків.

Порожня кімната Пруста, і, наче пропуск в романтику,

шелестить пластик у прохолоді харчевень.

 

Автовідповідач привітливо сповіщає

відповіді на всі запитання:

хто, чому і як надовго.

 

Подзвониш їй раз десять

із різних будок морозу космічного

і стає майже зовсім не боляче.

 

З іншого боку, історія не дає відповіді,

і поскільки є спільним місцем, то не вчить нічого.

З будь-якої діри і-мейлом можна привіт передати.

Але страшно признатися,

що все це лиш випадок.

 

Чай стигне, наливається м’ятою.

Чуже життя на небі гірчить з-приємна.

Задушлива ніч на подушці м’ятій

тим і гарніша, чим безповоротніша.

 

Я знаю, жодною мовою я снів не бачу.

Не дивлюся снів мовами, лиш вірю,

що голос іноді мені чутно:

предивні рядки, а якщо прокинутись –

ешелон відходить на далеку канадську північ.

 

Хамсин – це п’ятдесять вдихів та видихів

пустелі, що спить під тьмяним теракотовим небом.

Час виходу, коли повна бевихідь,

тобто маца закінчилась,

та залишилось повно хліба.

 

Це хамсин: багато піску, дефіцит кисню.

Тільки хасидиo’kay і патрулі з М16 та з “Узі”

з Леванту вантажки із джинсами пливуть до Новосибірська,

мов каравани свободи,

і зворотньо жіноче карго

із портів перезоненого Союзу.

 

Оксани, Тетяни, Соні та ризькі Лайми,

їні атестати зрілості свіжі, наче банкноти.

Рискає золотоносне покоління

трьохпроцентної виграшної позики

в пошуках здобичі навколо Евксинського Понту.

 

Пхни теплий пластик в щілину

в стіні мечеті султана,

і людиногодинник зашелестить,

як пісок в циферблаті бібліотеки ради.

Я скучаю, але додому дзвонити ще рано.

Дивно, що AT₰Tє швидша від руху світла.

Слава була спочатку чи Слово?

Олово мови в тиглі синього часу.

Спробуй, переклади мовою оригіналу“Той, хто обряще Підкову”,

що було знайдено в пляшці на сторінці без імени.

 

Залиште у спокої історію та юриспруденцію.

І відповідальність, яка вже там!

Кожен сам за себе вирішує скільки залишилось.

В ікс-хромосомі живе моя смерть

і моя жіночність,

і по змозі

я намагаюсь не їсти сала.

 

Азбуки мов розсипаються, як арабська мозаїка,

аби не дай Б-же не створити образ

подобою образу.

Написання літопису зліва направо –

це доля прозаїка.

А наша права справа – на волоску від істини

пошуки голосу.

 

Я тепер спокійний,

бо вже знаю, де сидить фазан

і скільки гульденів коштує в’їзд на острів Мангеттен.

Мені так і не вдалося побувати на горі Синай

( і не тому, що Єгипет),

але тепер вже й це питання знято.

 

В середині літа

я повернусь у вологе лоно

свого довійськового дому у плющі та сухих ліанах.

Я закінчив школу долини Гудзону

і так змінився, що більше мені не страшно й не дико

загубити навіть його

і, не обертаючись, зачинити двері і вийти

в палаючий ліс опісля відходу літа.

Ось і добре, що більше

нікому пожалітися,

хіба що коту, котрого теж немає вже.

 

Добре також приїжджати в Лефортово

й сидіти на своєму єдиному клаптику

на мертвій пасіці край вулика з попелом.

І тягне вже не гранулююча рана,

а теплова точка, яка все міцнішає.

 

Що особливо доречно у січні,

коли грунт твердий та п’яничку з лопатою

не докликатись у підвалі.

 

Край стіни дзвіниця одиночно струнка і легка.

Там посвідки видають в прохолодному чорнильному залі.

 

Скоро час вечірньої повірки,

а я й не знаю, у який список

я занесений пожиттєво.

Яка личина, що за кличка і доля.

Та якось легше, що такий

я не єдиний, у строю із іншими

на краю вечірнього поля.

 

Я знаю, що пізно вже, та й навіщо

вибирати для душіпосудину у розливочній –

склянку, чарку чи повний кухоль?

Дихай вільніше, аж поки сиреноювожаї не покличуть

на сю останню вечерю за зміну.

Хоча і дивно, що всюди і завжди

стає напружено,

коли викликають, називаючи

прізвище та ім’я разом.

Бо це ж мій відбиток.

В нього є почуття і форма, але у відбитку

не може бути гордости ані чести.

 

Ні тим паче, священної місії

навіки й присно. Знову ж: у звіті

кожен сам за себе.

Священним хамсином свище

нічийна істина

в простріленому і запеленгованому

квадраті пустелі.

 

Судити про себе, либонь, не рано,

та все ж не ясно, чи є доцільним.

Бо душа віднайшла язика

і заговорила вголос, не маючи слуху,

промовляючи до ім’ярека.

Це така дивовижна,

gульсуюча сила,

що для переконання сталі не потрібні руки.

 

Говорю : ДУША ЗІ СЛУХУ

ВИВЧИЛА ПОБУТОВУ МОВУ

І ТЕПЕР У КАФЕ НА САЛФЕТЦІ

РОЗСІЯНО КРЕСЛИТЬ ЗНАК “АЛЕФ”.

А далі є неважливо, наче діббук підвипилий,

хай знову очікує собі на когось

в лікарняних дворах і на вокзалах.

 

 

Де все наповнено копіттю, мукОю кістковою,

димом і тінями транзитних долей.

І коли проїзд оплачений,

ешелон вирушить, і все попливе мимо,

я за тобою скучатиму – та й взагалі буду

оберігати в собіскам’янілий навічно Єрусалимний порох.

переклад із російської Марії Шунь

читати