Завантажити

Припадок стався з ним саме тоді, коли стежка вивела його до невеличкої загубленої у гірському безмежжі долини. Він впав на коліна, обхопивши голову руками, а його губи беззупину повторювали-шепотіли, як заклинання, слова з пісні: “Бесаме.., бесаме мучо… ”. Декілька хвилин він стояв так навколішках, ніби творячи молитву тому світу, що простирався перед ним, і до якого мав зараз вступити. А долина виглядала як справжній шматочок раю: світлу зелень садів відтіняла темна синява гір, біліла одинока хатина, а над всім цим панувало сонце... Потроху мандрівець оговтався, звівся на ноги і, ще якийсь мент постоявши, рушив через сади до будинку, біля якого його вже очікував господар.

Вони деякий час мовчки розглядали один одного. Першим порушив мовчанку господар:

- Я помітив вас, коли ви спускалися з гори.

- Так, я тільки-що ввійшов до вашої долини, - відповів гість.

Господар кивнув на уніформу свого співрозмовника:

- Ви сапер?

- Так, я сапер, - відповів мандрівник, і в свою чергу з легкою іронією в голосі запитав:

- А хто ви, я, нажаль, розібрати не можу.

Господар, пересмикнувши своїми безпогонними плечима, майже з гордістю відповів:

- Я – дезертир.

- Ну тепер це не актуально, – розважливо мовив сапер. – Ви, мабуть, в цих горах не чули - війна закінчилася декілька років тому.

- Декілька років тому?! – господар видихнув. – Я так і знав - це колись мало скінчитися!

- І скінчилося…

Настала пауза - господар оговтувався від почутого: він більше не був дезертиром, у світі більше не панувала смерть. Трохи згодом, якимось зовсім іншим – веселим, безтурботним – голосом, він промовив:

- Боже, ви мені принесли таку радісну звістку, а я навіть не запросив вас до господи. Жінко! – крикнув він в сторону будинку, - йди сюди, привітай гостя, що приніс нам радісну звістку!

З будинку вийшла жінка. В руках тримала рушницю - видно гості заходили сюди нечасто, тому господарі долини дотримувалися певних правил безпеки. Але зараз, зрозумівши, що небезпеки немає, жінка всміхнулася саперові. Той помітив - була вона високою і вродливою, по поставі вгадувалось – також сильною і гордою. Більше нічого сапер не встиг роздивитися – в нього почався другий припадок за сьогоднішній день: земля закрутилася під його ногами, з горла самі по собі почали вилітати слова пісні…

…Того дня бою не було і вони пили спирт. Коли ти сидиш у окопі посеред випаленої війною пустелі, тобі залишається лише пити спирт і пригадувати. І сапер, а тоді ще не сапер, а рядовий піхотної частини, давно вже перебравши свою норму, пригадав раптом мелодію старої призабутої пісні “Бесаме мучо”. Та, мабуть, не лише сама пісня пригадалась йому в той день… Тому що не дивлячись на застережливі окрики своїх товаришів, їх намагання перешкодити йому, він з пляшкою в руці виліз з окопа і просто побрів, несамовито горланячи “Бесаме…”, через мінні поля. Брів доти, доки не підірвався на міні. Йому розказували: навіть тоді, коли його везли до шпиталю, він продовжував співати…

- Ну, накінець почав заспокоюватися, - почув він над собою голос і відкрив очі. Лежав на землі, над ним схилився господар.

- Та й налякав ти нас, - мовив той. – Раптом впав ні з того, ні з сього й почав не співати, а просто кричати якимось дурним голосом “Бесаме мучо”.

- Це в мене з війни - контузія. Напився якось і пішов, співаючи, по мінному полю… Півроку після цього в шпиталі лежав… В кінці кінців оклигав, все начебто нічого, далі воювати пішов, але таки поранення так просто не минулось. Став я їх мовби шостим чуттям відчувати – хай за сотні метрів вона лежить, а в мене вже в голові починає звучати ця триклята мелодія, починається припадок…

- Вона – це хто?

- Міна.

За спиною у господаря щось дзенькнуло. Господар обернувся, і сапер побачив, що за ним стояла жінка. Коло її ніг лежав розбитий глечик. Проте гарне її обличчя залишалось незворушним – наче не вона тільки-що розбила посуд.

- Так ви і зараз реагували на міну? – спитала вона його.

Він вперше чув її голос. І це був найприємніший голос в його житті.

- Ще ніколи чуття не підводило мене, - відповів він, прямо подивившись їй в очі. Боже, подумалось саперові, він йшов до цих очей все своє життя.

- Та які ж тут міни, - втрутився господар, - подивіться навколо! Рай, чистий рай! –.

Сапер лише вперто похитав головою.

- А ну вас, - махнув рукою господар. – Ідемо обідати! У мене сьогодні свято – скінчилася війна, і я вже не дезертир. Жінко, накривай на стіл!

Жінка вже накривала…

На столі, поставленому в садку, було повно наїдків, у великій скляній карафці жовтіла абрикосова горілка.

- Прошу сідати, - широко махнув рукою господар.

Сапер сів. А напроти нього сіла господиня. Господар підняв келих з абрикосовою:

- За людину, що принесла нам таку радісну вістку.

Двоє чоловіків і жінка випили. Закусили, випили по-другій. Господар розімліло відкинувся на стільці.

- Пам’ятаю, п’ятнадцять років тому, - почав він розповідати, - тут стояла наша частина. Навколо весь світ у крові, а тут тихо. А якось, майже на цьому самому місці, я зустрів прекрасну дівчину. То і була вона, – господар кивнув у сторону своєї дружини. – А потім я дезертирував – залишився тут, і це був найкращий вибір у моєму житті. Отак… Слухай, а чому ти не демобілізувався – війна ж закінчилась?

- Чому?.. Мабуть, тому, що мені не повезло так як тобі – я не зустрічав поки-що такої жінки.

- Тому ти і далі шукаєш міни?

- Так, а ще може тому, що їх таки хтось повинен шукати. Міни – вони ж не знають, що війна вже закінчилася.

- А раптом і їм це відомо, - докинула господиня.

Сапер глянув на неї – бездоганні риси обличчя, прекрасні очі, чудовий голос. П’ятнадцять років тому вона була прекрасною дівчиною, залишалась такою і зараз – час не діяв на неї. Сапер повернувся до господаря:

- Гей, господарю, давай по-третій.

- А я й забув зовсім, - забідкався той. – Звичайно давай.

* * *

Господар дивився поперед себе абсолютно п’яним, бездумним поглядом. Здавалось ще хвиля і він просто впаде зі стільця.

- Накінець ти його споїв, - констатувала господиня.

- І це було таки зовсім нелегко, - стомлено мовив сапер.

Без слів він підвівся зі стільця, обійшов стіл, за руку підняв її зі стільця, ніби збираючись танцювати, обійняв за талію.

- У нас немає музики, - майже прошепотіла вона.

- А я тобі наспіваю, - він почав ледь чутно наспівувати мотив “Бесаме мучо…”

І вони почали танцювати. Танцювали ніби два закоханих, що довго не бачились, раптово зустрілись, але скоро знову мали розлучитися. Відчували кожний порух одне одного, намагались його якось продовжити, запам’ятати, наче він був останнім.

- Коли ти зрозумів, що я міна? – запитала вона його.

- Одразу як тебе побачив – у мене почався приступ.

- Чому ж одразу мене не ліквідував?

- Не міг.

- Чому?

- Тому що я шукав тебе все життя. Все своє життя я хотів почути твій голос, побачити твої очі…

Йому здалося, що вона подивилась на нього з надією.

- Тобі в житті жодного разу не траплялось такої як я жінки?

- Такої міни… Ще жодного разу мені не траплялась такої дивної модифікації міна.

Вона випустила його руку. Глянула йому просто в вічі.

- Колись я була міною – тепер я жінка.

Він заперечно похитав головою.

- Ти ніколи не була любов’ю, ти завжди була смертю. Просто згусток електроніки, тротилу, датчиків…

- Я жінка, і я чекала на тебе!

- І я прийшов, прийшов знищити тебе. Тому що ти не любов, ти – смерть.

Вона нічого не відповіла. Вона лише наблизила своє обличчя до його, і сапер знову почав захлинатись від приступу. Але як зараз він хотів би віддатись йому, забутись, аби лиш співати вічне “Бесаме…” і кружляти, кружляти з цією… жінкою.

- Я зроблю все сама, - сказала вона, цілуючи його.

А потім різко повернулася і пішла, залишивши коло хати скорчену в припадку фігуру сапера. Пройшовши декілька десятків метрів вона зупинилася і обернулися до нього. Сапер ще встиг розібрати усмішку на її обличчі перед тим, як вона щезла у вогні вибуху. Чомусь ця усмішка була переможною.

- Сама, - прошепотів самими губами сапер, підводячись з колін. Міни вже не було, тому припадок як рукою зняло.

- Що, що тут сталося! - раптом п’яно загорлав за його спиною господар.

Сапер підійшов до нього і обійняв за плечі.

- Міна знешкоджена.

- Ні, не може.., ні.., - забелькотів чоловік, потім різко схопив сапера за горло. Вони почали борюкатися по землі, аж раптом господар так-само зненацька розтиснув руки. Якось враз осів, застиг…

Сапер приніс йому склянку горілки:

- Випий, і зараз я відведу тебе до хати. Тобі просто треба відпочити, все найстрашніше вже позаду, ти врятований…

Він завів господаря до хати, поклав на ліжко, потім повернувся до накритого у саду столу. Налив собі повну склянку горілки, але пити не поспішав – так і тримав її у піднятій руці. Та вже за мить струсив з себе заціпеніння і рішучим жестом, ніби приймаючи від когось вітання, підняв над головою келих.

Він не допив горілку, коли з хати долинув постріл. Сапер прожогом кинувся туди і, зайшовши до середини, побачив тіло господаря з розтрощеною головою. Поряд лежала рушниця. На білій стіні чорнів напис: “Мені без неї не жити”. 

Протипіхотна міна XL-148 невідомої модифікації виконала своє призначення.

читати