Завантажити

проте мiцнi були вони духом, як i їх ватажок.

— Не посоромимо, пани-брати, козацької слави! — гукнув Нечай до козакiв. — Раз мати на свiт породила, раз i вмерти!

I почалася знову смертельна сiча. Кров козацька й лядська, кров братiв, що стали найлютiшими ворогами, збiглася тепер докупи i червоною рiчкою бiгла поуз замкову браму... Нечай здобув ще три рани. Кров залила йому всю одежу й закривавила коня. Мiць покидала його, могутня рука слабшала, i шабля, вiрна його дружина, почала здаватися йому важкою... Проте вiн бився ще, як поранений лез, все лютiше й лютiше...

— Дiти мої любi, товаришi вiрнi!.. — гукнув Нечай ще раз. — Стiйте за волю до загину!.. Хоч живi не будемо, так слави добудемо!

У цю мить, серед пекельної сiчi, близько Нечая пролунав пострiл, i славний козак почав схилятись головою до щт свого коня, поливаючи кров'ю його збиту гриву. Ворожа куля влучила полковника пiд серце... То пан Доброцеський, пробираючись пiд барканами, вистежив таки, коли Нечай наближавсь до тину, i вбив його з мушкета.

Не дали козаки своєму полковниковi впасти додолу, пiдхопили його на руки й понесли до замку.

— Товаришi мої вiрнi! — надсилу стиха казав Нечай. — Уклонiться неньцi моїй старенькiй... Перекажiть, щоб не побивалась, бо на тiм свiтi всi зiйдемося... Та й ви, дiти мої, не вдавайтеся в тугу... Скiльки не живи, а помирати треба, то лiпше вмерти за волю своїх братiв, за славу неньки України, анiж гинути нiкчемними хлопами вiд ганебних канчукiв...

З тим вийшла душа з могутнього тiла козацького звитяжця, i козаки принесли в замковi покої тiльки ледве тепле тiло його.

Три днi й три ночi билися ще козаки з ляхами бiля замку i в самому замку. Наостанку, коли вже не було кому оборонятись, поляки вбiгли натовпом у замковi покої.

Саме пiд ту добу у замковiй церквi стояла труна з тiлом славного Нечая, i два православнi попи правили по йому панахиду серед плачу й ридання жiнок та дiтей, що збiглися в замок пiд страшну годину.

Побачивши, що робиться в церквi, розлютованi поляки вихопили з рук у попiв хрести, а їх самих почали бити. Даремне попи й всi люде просили панiв узяти викуп за Нечаєве тiло золотом та дозволити поховати його з пошаною, як належить славному лицаревi.

— Нi, не буде сього! — гукали пани. — Цей проклятий хлоп-схизматик поруйнував нашi маєтки. Вiн лютий ворог наш. Порубаємо його тiло на шматки та кинемо псам на снiданок!

Пани з лютiстю скинули Нечаеву труну геть набiк i, викинувши тiло на пiдлогу, почали сiкти його шаблями на шматочки, коли тут несподiвано кинулася до них Прiся Мельничка i, мов божевiльна, почала виривати з рук шаблi, гукаючи несамовито:

— Вбийте мене! Вбийте ранiше мене!

— Наречена Нечаєва! — сказав хтось, i це зрятувало її од смертi.

Польськi вояки зв'язали її й послали до Калиновського.

Про тiло ж Нечаєве зважили так:

— Собаки не їстимуть його! Краще повкидати цi шматки в рiчку!

Так i зробили. Тiльки коли складали порубане тiло козакове в мiшок, то голова Нечаєва десь зникла, i, хоч як її розшукували, а так i не знайшли...

IV

Того ж дня, як вороги знущалися над тiлом славного Нечая, до города Вiнницi бiг конем молоденький хлопець у польському вбраннi. Вiн сидiв охляп на конi i, придержуючи однiєю рукою бiля боку торбу, другою скiльки духу гнав коня.

Вбiгши в мiсто, вiн попростував до полковничого будинку. Вартовi бiля будинку пiзнали, що той хлопець був джура полковника Нечая, Петрик, i впустили його просто до Богуна.

— Пане полковнику! — ледве дихаючи, почав Петрик, ставши перед Богуном. — Ти нiчого не знаєш, не вiдаєш: вже ж твого побратима, славного Данила Нечая, на свiтi немає!.. Його бiле тiло вороги порубали на дрiбнi шматочки i вкинули в рiчку пiд лiд. Увесь повк Брацлавський загинув у Красному; тiльки я врятувався — через те, що переодягся в оце вбрання польське... Я привiз з собою... голову славного полковника!.. — Голос у хлопця затремтiв од слiз, у горлi стисло...

— Голову? — спитав Богун, жахнувшись. — Ти ж кажеш, що ляхи порубали i вкинули Нечаєве тiло в рiчку?..

— Так, пане полковнику! — одказав хлопець. — Та тiльки голову я одрятував: я, перебраний, вiльно увiйшов у замок саме тодi, коли Нечаєва наречена однiмала у панiв його порубане тiло. Пiд час колотнечi я непомiтно вхопив голову свого названого батька, сховав її пiд полу, винiс i привiз тобi, щоб хоч голову поховати як годиться...

— Де ж... голова?..— спитав зрушений Богун.

— Ось!.. — одказав хлопець i витяг з торби голову Нечаєву.

Богун охнув, тяжко вражений:

— Це вiн! Це побратим мiй Данило! — скрикнув вiнницький полковник, коли Петрик постановив голову перед його очi. Голова була мерзла, бо саме був мiсяць лютий i стояли добрi морози.

Подивився Богун на товаришеву голову, перехрестився... та й похиливсь. Лютий жаль узяв його за серце!

— Чому ж ти, братику мiй нещасний, — говорив вiн немов до себе, — не подав менi звiстки про ворогiв? Я подав би тобi помочi, i не

читати