Завантажити

Introductio

...колись ти приїдеш в одне похмуре місто, набереш номер мого мобільного і ми таки зустрінемось.Я подарую тобі себе. Так, про всяк випадок. Подарую і зникну в напівосвітлених провулках того півторамільйонного дощового міста, куди ти приїдеш, щоб повернути минуле, а я - щоб знайти своє майбутнє. Але ми обоє залишимося ні з чим.
Невже знову твій короткий візит покладе край усьому? Невже знову...
Що ж, як відомо, все починається лише тоді, коли щось закінчується.
...Як помирають земні янголи? Мовчки. Без жалю. Несподівано для себе і для світу. Картинно здіймають руки до неба, хвилина-дві - і стрімко падають униз. А потім їх знаходять із розбитим чолом і ледь помітною гримасою болю на осяяному внутрішнім світлом обличчі.
Як помирала я?
... Пам'ятаєш? Пам'ятаєш мене маленькою дівчинкою? Дівчинкою з дуже великими комплексами, яка мріяла про диво, про високу любов, про земну славу і купу бабок у кейсі. Це я була такою...
А хто я тепер?.. Не такою я хотіла бути, Господи!.. - волаю я до Всевишнього - саме до Всевишнього, а не до того бездушного лиця на іконі у провінційній церкві. Так, я не змогла залишитися святою у масовому психозі. Але... Знаєш, навіть якби Господь дав мені ще одне життя, то я прожила б його так само - не жалкуючи ні про що. Я більше ні про що не благаю. Амінь.
І Господь викреслить жовтим маркером моє ім'я зі свого блокнота. Усе.
А те, що ти прочитаєш далі (якщо, звісно, прочитаєш), не має сенсу - ніхо не повірить, що інколи нас убивають у підлітковому віці. Хто вбиває? Суспільство? Державний устрій? ЗМІ? - Любий мій, та ми самі себе вбиваємо. Усі ми самогубці на тернистому життєвому шляху.

І
... тієї осені, як це постійно відбувається восени, падав дощ. У повітрі відчувався надлишок кисню і, мабуть, суму. Я тоді ще бігала до школи на другу зміну... Гарні були часи. Мені одинадцять, і я вже трохи самостійна. Я ненавиджу математику і нахабно дивлюся у вікно, а там - океан яскравих парасольок, обліплених згори мокрими жовтими листками.
Того дня я вперше прогуляла школу. Ми з однокласницею мовчки йшли під дощем і їли пісочне тістечко. Те саме, що продавалося у шкільній їдальні за тридцять п'ять копійок. Одне на вох, бо на ті гроші, що наші мами дали нам на сніданок, накупили жуйок.
І тоді Анька сказала:
- Мала, а що як ми гайнемо на Фурочку?
- Мені взагалі-то мама не дозволяє так далеко ходити.
- Пусте, одну зупинку пройти. Я он сама аж на Зигіна пішаком ходжу... Знаєш, а я тобі заздрю. У тебе гарна сім'я. Не те що моя:старший братан відсидів на зоні п'ять років, середульший сів у минулому році, сеструха лярва натуральна,клієнтів на дім приводить, батя з матінкою квасять по-чорному, до мене всім по фіг, а я маю до школи сходити, малого з дитсадка забрати, зробити щось поїсти і не заважати кентам старшого курити траву і знімати подружок моєї сестри.
- Вони що, сплять разом? - наївно перепитала я.
- Да, а що?
- Але після цього бувають діти, ти ж сама говорила.
- Ну, аборт зроблять, і знову...
- А що таке аборт?
- Блін, яка ти ще дитина. Це, тіпа, ну, я точно не можу пояснити, але моя Зінка завжди каже мамі, коли вони п'ють на кухні вино, що в разі чого зробить аборт. - Анька витягла з кишені пачку сигарет. - Будеш?
- Нє... А ти що, палиш?
- Так... бавлюся. Для понту, -  і вона закурила.
Неприємно імжило, і я думала про те, яка ж доросла і смілива моя однокласниця Анька.
... Ми навіть не помітили, як дійшли до Фурочки і поринули в безодню обшарпаного подвір'я із п'яними будинками. Шприци із залишками крові, недопалки, порожні пляшки й бульбулятори між чорнобривців, зірвані оголошення, використані гандони, лайно, блювотиння, графіті на дощаних парканах, зламані гойдалки - цього вистачало, щоб мої уявлення про світ опинилися під загрозою цілковитої руйнації. Але...
Але - я побачила твоє обличчя.
Немовби щось зламалося в мені. В одну мить я стала іншою.
Аньки вже не було  біля мене: вона, така смілива, злякалася, побачивши твою компанію, і втекла.
А я стояла і мріяла про тебе, навіть не знаючи тебе.
Ти сидів за дерев'яним столиком, пив пиво і курив. Коло тебе грали в карти твої старші друзі. Згодом вони погано скінчили - одні щільно сидять у "системі", твердячи, що люблять лише дві речі: наркотик і смажену картоплю, але наркотик дужче; інших поступово знищує зона; а декого залишається хіба пом'янути, поставивши в церкві свічку... Але тоді все здавалося таким романтичним. Тобі лише чотирнадцять, ти думаєш, що ти дорослий, бо не розумієш, що сам украв своє дитинство.
Хтозна-чому ти підвівся з-за столу й рушив до мене.
- Мала, ти загубилася, да?
- Ага.
- Давай я тебе проведу додому?
- А ти мене не скривдиш?
- Не бійся, мала, я тебе ніколи не скривджу. Ти мені віриш?
Я промовчала, лише простягнула до тебе руку.
Ти провів мене до десятиповерхівки і зник у провулках.
Якби я тоді фарбувала вії, мої щоки вкрилися б чорними смугами. Дощ, любий мій, дощ...

ІІ
Моє життя. Театральна студія, школа модельок, двійки з алгебри, одиниці з

читати