1984 р. вийшла перша збірка новел В.Портяка «Крислачі», 2006 р. — «У снігах».

За сценаріями В.Портяка знято фільми «Вишневі ночі», «Атентат», «Нескорений», «Меланхолійний вальс», «Осіннє вбивство у Мюнхені», «Залізна сотня».

— Між Вашими двома прозовими збірками – величезна часова дистанція. Чим це пояснюється?
— Тут багато сплелося. Найголовніше, мабуть, саме слово. Було відчуття, ніби сперло в горлі. Кожне написане речення почало сприйматися як нестерпно багатослівне. Це тривало довго, а тут ще «наспіло» кіно, сценарна робота, де треба писати багато і швидко, стала ніби свого роду компенсацією. А між тим, кіно втягує, як хвороба. Та й плани були досить амбітні, шкода, що на нездалий період припали. А час за тим усим спливав. Та я не скаржуся. Скільки вже там написав після першої книжки, але є якесь речення-друге, яке  чекало свого часу і мало написатися тільки так.

— Ви – кіносценарист, який «заходить» у літературу, чи прозаїк, який працює в кіно?
— З якого боку оцінювати, визначати. З одного боку – я професійний сценарист. Навіть, хм, дипломований (закінчив відповідну школу, ще в Москві). Років з п’ятнадцять це була моя робота, мій хліб, стиль життя почасти. Але до того вже була книжка, не полишали нові задуми… Одне можу сказати, що міг би вибрати одну чи другу новелу, що на неї не проміняв би ні десяток екранізованих сценаріїв, ні ще купу нереалізованих.

— Фільми, для яких Ви писали сценарії, книга новел «У снігах» — це історія УПА. Історія ця має для Вас особистий, родинний характер. Розкажіть про це.
— Звичайно, це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. Проте… З моїх друзів один – Василь Герасим’юк – народився в засланні, у Караганді, другий – скульптор Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі на Лонцького. Коли народився я, то моєму татові залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий попри не надто високий ранг, розстріляний тут, у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міськими асфальтами… Та чи мало таких родів – галицьких, волинських, подільських? Література цю тему ще лиш опановує. І то добре, що не з’явилися гори притьмом наклепаних романів, повістей. Порятувала відсутність так необхідної, здавалося б, кон’юктури. Зате тут великий провал у кіно. Не конче в елітарному – якраз у масовому, включно із серіалами. Можна б направити уявлення загалу (особливо молоді) про цю історію, цю боротьбу ефектніше, ніж тисячі публікацій документів, спогадів. Але про це сьогодні гірко говорити. П’ять мільйонів гривень на кінематограф річно! Взагалі нема про що говорити!

— Наскільки для Вас важлива реальна історія, яку Ви трансформуєте в літературний сюжет? Скажімо, в такій блискучій новелі, як «Гуцульський рік»?
— У моєму селі справді був випадок, що сім’я переховувала стареньку матір коменданта боївки СБ. Її схопили і, аби не морочитись, застрелили нібито при спробі втекти. Чоловік був дуже богомільний, тому і «перетворився» в дяка. Решта все, звичайно, з уяви: календар, діалоги й таке  інше. Хоча ні, не все. Священик серед повстанців, тиф у війську й по всіх горах – це реалії. Тифом, до речі, заражували через агентуру, служба безпеки виявляла такі речі. Подібні історії живуть у пам’яті, записуються, але завжди чекають на якийсь штрих, на деталь. Як сирний коник у цій, згаданій Вами, новелі.

— Якби Вам довелося очолювати наукову групу, яка дає історичну оцінку УПА, якою була б ця оцінка?
— Про героїзм, самозречення, про все це писали і будуть. Досі не досліджений феномен УПА як власне армії. З усіма її структурними ознаками, системою вишколів, існуванням необхідних служб – санітарних, інтендантських, взаємодією на великих обширах, іноді поділених кордоном (Закерзоння) упівських куренів, загонів, груп… Такого досконало армійського характеру не мала жодна мілітарна сила бездержавних на той час націй, навіть польська АК чи партизанські сили Тіто. А через те, що УПА діяла згідно з ясно виробленою ОУН політичною доктриною, можемо впевнено говорити, що настільки водночас боєздатної і дисциплінованої армії Україна не мала за всю свою історію.

— Які з кіноробіт за Вашими сценаріями Ви вважаєте найбільш вдалими?
— Думаю, це «Меланхолійний вальс» і «Вишневі ночі». Перший – за творами Ольги Кобилянської, її листами, щоденниками (якраз незадовго до того, як писався сценарій, денники Кобилянської були перекладені з німецької).  Знімальній групі вдалось відтворити отой флер артизму, гнобленого побутом, еротичних переживань, відчуття фатуму – цілого отого світу юних героїнь. Багато важило, що то був мій сценарний дебют.

«Вишневі ночі» зняті за повістю Бориса Харчука. Було цікаво впоратись із завданням: «наростити» сюжет масою героїв, епізодів, не вихлюпнувши при цьому дитя з купелі. Жаль, Харчук уже не жив, навіть при початку роботи над фільмом, але мені здається, що адаптація повісті до кіно була вдалою. Це був мій перший «захід» в тему УПА. І взагалі перший – в українському ігровому кіно. На цю тему знімали вперше. Тому є деякі неточності, відсутні певні акценти, але кіно «склалося». До речі, фільм не один раз показували на деяких російських каналах. Тепер уже, мабуть, не скоро появиться знову анонс про фільм «о том, как енкаведіст влюбілся в юную бандеровку».

Багато важить (для автора, принаймні) робоче, скажемо простіше, порозуміння між сценаристом і режисером. Ідеального не буває, але і з Савченком Борисом, і з Аркадієм Микульським було добрим.

— Вашу прозу часто порівнюють із Стефаниковою. Що для Вас Василь Стефаник?
— Всі знають Трушеві спогади про те, як Стефаник падав на канапу і ридав, пишучи перші новели. А на схилі віку він мав водяне крісло в ставку, де мусив сидіти годинами для заспокоєння розхитаних нервів. Кому ще було і є в нашій прозі до снаги заробити на таке крісло? Кажу не про що інше, тільки про тексти. Стефаник і досі недосяжний.

— Стефаник жив у Русові, а Ви – в Києві.  Київ – не заважає?
— Не думаю, що Стефаникові заважав би, наприклад Львів, якби він у ньому жив. Або Станіслав. Тому що найсильніші новели він написав якраз у Кракові. Іноді потрібна дистанція. Мені ж, відколи я на службі, заважає відстань від мого житла до Києва. Забагато щодня часу на дорогу.

— Хто з сучасних українських письменників для Вас близький? Чим?
— Якщо можна, я б не називав імен. Тут завжди градація, а вона суб’єктивна. Головне, що вони є. І ті, що часто поруч, і такі, що й не знаєшся, живуть, наприклад, десь «на хуторі», як Стефаник у Русові, але їх відчуваєш.

— Прокоментуйте, будь ласка, ситуацію із Вашим номінуванням на Шевченківську премію (якщо захочете відповідати).
—     Ну, тут коментарі можуть далеко завести. Я вже таке бачив. Бо коли Микола Жулинський у одному з інтерв’ю заявив, що «твори Портяка не геніальні», то що мені – стояти на тому, що геніальний (за логікою, бо ж – лауреат) Жулинський, чи ще хто там з комітету, помиляється, вони таки геніальні? Сумніватись у критеріях? Це ні до чого. Я переконаний, що справедливість присудження чи неприсудження премії не повинен коментувати ні лауреат, ні той, хто ним не став.

Розпитував Володимир Панченко

Фото:  litakcent.com