Він, цей контекст, може бути означений наступним чином: ми як культурна спільнота втратили зв’язок з читанням як традицією. У нас немає спільних імен – людей, від яких ми чекаємо якщо не вчинку, то бодай думки чи слова. У нас немає журналів, за якими ми б стежили за літературними новинками і тенденціями культури. У нас немає стилів, літературних дискусій, а також критики як жанру. Натомість у нас є дещо інше. А саме.

Перше:  фан-клуби окремих авторів, що перебувають у незмінному стані впродовж останнього півтора десятка років. Вони старіють і маргіналізуються разом з їхніми «гуру» та поповнюються хіба поодинокими випускниками філологічних спеціальності провідних університетів країни. На потреби цих фан-клубів засновуються журнали, видавництва, між якими, своєю чергою, тліють сучасні українські літературні війни.

Друге: пул авторів, що завдяки наполегливому, хоча й дещо кустарному брендингу подолали межу прибутковості. Офіційні тиражі їхніх книжок виходять на самоокупність, а піратські версії приносять видавцеві навіть прибуток. На вітчизняному культурному мілководді їхні літературні таланти є дуже помітними, але позбавлені потенцій зростання. Тому найкраще продаються їхні дебютні твори, написані  від десяти до двадцяти років тому.

Третє: бурхливе варіння літературної тусовки у своєму соку. Дуже широкі можливості для цього надає блогосфера зокрема та Інтернет загалом. Доступність комунікації призвела до поширення навкололітературного спілкування як самодостатнього феномену. Ерік Берн визнавав, що задоволення від спілкування є такою ж вагомою мотивацією, як і потреба в інформації. Крім того, Інтернет дає безліч нових шансів для початківців і маргіналів, а відомим авторам дає в руки додатковий інструмент розкрутки. Однак, очікувати що з НЕТрів вийде Автор, який здивує світ, поки що підстав немає. Скоріше звідти можуть сипонути одноденні приколи, що ними розсвічує свою нудьгу просунутий офісний люд.

Четверте: державна політика підтримки української книги. Про напрями і якість цієї політики пізніше можна буде поговорити детальніше. Поки що вона лишається химерним сплетінням економічного протекціонізму у вигляді податкових пільг та відомчого корупціонізму у вигляді не надто прозорої і переконливої процедури фінансування частини видавничих проектів та закупки частини видавничих тиражів. Така політика, з одного боку, не дає вмерти тому сегменту книговидання, що практично позбавлений шансів вийти на рівень прибутковості, а з іншого – розбещує видавця і автора імітацією попиту на їхній спільний продукт у в реаліях українського суспільства.

Можливо, є ще щось. Але цього переліку мабуть достатньо, аби зрозуміти, чому ми перестали читати, і чому питання «що почитати?» незмінно вводить у ступор.

Читати справді нічого, якщо ви не належите до фан-клубів, і якщо ви не виношуєте власних амбіційних літературних планів. Читайте класику, росіяни її видають багато і часом непогано. Якщо ж ви належите до новітнього класу споживачів друкованого слова, що потребують „задоволення” від усього, в тому числі, від читання книг, то на даний момент раджу віддати перевагу імпорту.

Для всіх інших доводиться констатувати сумні речі. Внаслідок нинішнього стану нашої літератури, ми позбавлені спільних уявлень про зміст нашого суспільного і культурного життя, спільних цінностей, а також спільного розуміння того, хто ми є і ким будемо в майбутньому. Усе це нам замінюють політичні шоу, естрадні номери в широкому асортименті – від Євробачення до Камеді-клабу – та набір «знакових постатей», де на провідні ролі все більше висуваються персонажі двох категорій: а) колишні стриптизерки, теперішні співачки та б) колишні співачки, а теперішні стриптизерки.