Ритми і рани – вже зо три тисячоліття тому поєдналися. Були ж і до Гомера співці (аеди), як у нас – кобзарі. В ритмах розлогого шестимірника (гекзаметра) вони вславляли подвиги хоробрих воїв. Один, уже з Гомерових віршів, звернений до нас, до світу: «Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі / Чвари війни кроволитної людям усім осоружні». Саме людям: «Якою ж прекрасною є людина, якщо вона – людина!» (подив античних). В «Іліаді» епічний поет з анатомічною точністю описав понад двісті ран. Ясеновий спис, наступаюча зброя, мстить людині за «зістругану з нього зелену молодість».

Архілох, воїн і поет, уже ліричний поет, збагатив поезію багатьма іншими ритмами. Вперше й закликав людину пізнавати ритми життя і відтворювати їх у поезії. Звертаючись до свого духу, він подав своє розуміння мужності: «не занепадати духом у невдачах, не вистрибувати з радості – в успіхах (міра – найкраще): «Порадій, як буде радість, смуток буде – посумуй, / Але в міру: як життя йде, крок його – пізнати вмій» (крок – ритм). «Хліб мій щоденний – на списі моїм...» – зізнається поет, найманий воїн. «А мої ті куряни кінець списа годовані...» –  голос Всеволода з нашого «Слова...»

Все це вичитується з виписаної барвами обкладинки поетичної збірки «Ритми і  рани» – черговим творчим звершенням направду  оригінальної поетки Ольги Кіс. Червоне, чорне – барви наших повстанських змагань за волю України... Чорне, біле: «І день іде, і ніч іде...» – і безупинна кров... Гострі кути, хижі вістря, болісні злами, поламані долі... Кривава барва двох «Р»... Вкраплене в них біле – «біль»: «Хрестики чорні, а заполоч – біль» (с. 109). Це слово, зауважмо одразу, грає тут двома значеннями: «білина» (барва) і «біль» (фізичне відчуття), що засвідчує виняткову увагу авторки до потенцій слова (інтенсивна поетика).

Ось ці болісні штрихи – у слові (с. 16):

                           В еру приречень приручених світ

                           В сірому смогові, в білому савані

                           Вже зачекався Спасителя в гавані.

                           Всі траєкторії – лінії ламані.

                           Кожна надія – застиглий болід...

Тут погляд на світ, з його болями, надіями, зламами, – наче здалеку... В останніх, звукових і зорових образах, виразно проступають особливості творчого почерку авторки:

                           І зі старенького програвача

                           Тихого блюзу озвалась мелодія.

                           Плине до гавані Ноєва лодія,

                           Ніч – як у чорному римлянка Клодія.

                           Палахкотить Нотр-Даму свіча.

Під кінець – несподівана кінцева метафора (до загубленого, розгубленого, обшарпаного світу – рукою сягти):

                           Світ – безпритульне мале циганча...

Після безмовного крику ламаних ліній, застиглого, що наче болідом протнув душу, болем, – тиха, зі старого програвача, мелодія блюзу... Ноєва лодія... В образі  зодягненої в чорне римлянки Клодії – ніч... На її тлі – палахка свіча Нотр-Даму... Все тут: звукові й зорові контрасти, знакові образи біблійної, далекої і близької світової історії... Терниста, болісна Viadolorosa (с. 6)... А ще – глибокі рими, наскрізна мелодійність віршових рядків, що й справді видаються нотними...  

«Ритми і рани» – зітхальне сполучення («Ой, Боже, Боже», «Нене рідная»...), що у сфері сердечного, душевного. «Хоч рана й залікована – рубець залишається». Надто, коли зранена душа. Поезії Ольги Кіс – саме про такі, глибокі душевні рани. А душа – неозорий, надскладний світ. Авторка вміє говорити про той світ, як він цього й вимагає: глибоко, зворушливо, щиро, жодної декларації, жодного несвіжого вислову чи образу – все тут спонукає читача зупинитися, вдуматися, збагатитися і розумом, і душею («Тільки в знанні – джерело й запорука справжнього вірша», – наставляв Горацій початківців)...

А зупинятись є на чому: в кожному творі Ольги Кіс (перші її стежки, до речі, –  у природничі науки) – щось промовисте, та часто маловідоме, з історії, з мистецтва, з найрізноманітніших наук, від земної ботаніки (грец. «botane» – трава) – й до глибокого Космосу; найчастіше, здається, – з музичної сфери (лірика ж первісно – це таки струни):

                       І патефонна голка, тонша од волосини,

                       На чорноті вінілу темне виводить коло.

                       Зойкне вдовино скрипка, мевами –

                               клавесини.

                       Сум мандрівний приб’ється.

                       Істинний Марко Поло.

Тут – таки кожне слово зупиняє. Щемкий дотик до серця: retro… павутинно-тонкі струни осені... голос самотньої скрипки (вона, у своїй самоті, – для слуху; тополя – для ока)... прошита болем, – мевою злетіла Алкіона, коли хвиля прибила до берега тіло її чоловіка... Така вона, «викликувальна» сила (evocativeness) поетичного слова.

«Не для всіх така поезія», – часто чуємо про подібні літературні, взагалі мистецькі твори, що зупиняють на собі погляд. Вони, такі твори, саме для всіх – щоб, зауважмо ще раз, і задуматись, і збагатитися. Хіба ж краса – не для всіх?.. А краса, в «оригіналі» й «перекладі» (відтворенні), – нелегка, до неї треба йти...  Не лише ж еліту закликав іти в гору наш Каменяр, а весь народ («Я син народа, що вгору йде...). Читав селянам Гомерову «Одіссею» в перекладі Петра Ніщинського. До речі, античні для дітей не мали окремих книжок: дитина брала з Гомера, що могла взяти, з ним, «вихователем Еллади», й зростала (так мали б і ми зростати з «Кобзарем»).

Краса – це любов. У кожній травинці, кожному листочку – присутність Творця. Ішли б усі до Нього, до краси, до любові, –  були б ритми життя гармонійні, без ран, не було б воєн, земля б не «вибухала», не «зарекалася б цвісти» (с. 83), були б – «люде на землі»...

Але є те, що є:

                  «Ось вогні, ось натужно в набати б’ють,

                  Воєдино злилися любов і лють,

                  Дні затоплюючи, узбіччя.

                  Він на тишу чекає, як на весну.

                  І злітає в короткі години сну

                  Ластівочка з передпліччя.

Він – це Да Вінчі. Той, хто «повиводив усі тату, / Тільки залишив собі оту – / Ластівочку на передпліччі»...  Любов і лють на лінії вогню  таки справді – єдиний вогняний сплав... 

Постаті героїв... Війна зблизька... Але вона й у тилу –  зблизька. Бо ворог нещадний. В нього лиш одна, без любові, – лють. Його не спитати: «Хто ти, людино?», бажаючи зазирнути в її світ, знайти щось у ньому рідного («Спогад із Норд Батлфорду»), не махнути на прощання рукою. Бо як же «пустити свинцеву цівку вогняну» у тих... хто в черзі за хлібом?..

                      Вони не чули, певно, «Отче наш»

                      Про хліб насущний, щоб дитині в руку...

                      Вони ракети, танки і калаш

                      Приволікли місцевим на науку!

Святість тих, хто у вогні («Ниють солдату стигми, / Виплекані в бою»... «Мадонна на війні»...) – й тих,  хто в тилу: «І продавчині хліба на війні / Хіба святого бракувало німба»... Вже не лише любов і лють, а, здається, – життя і смерть зливаються воєдино («Міста життя і смерті»). І все ж гору бере життя: «приречені на смерть – перемагають її»...

Інтенсивна поетика стає екстенсивною. Полотнищем – небо: «Іде по небу України Діва. / Заграви – справа, вибухи – ізліва»... І знову – цяточка: «На підвіконні – зіроньки герані» (с. 67)... З тієї  червоної цяточки, зіроньки, вчувається голос: «Я ж бо плекала його, як рослину в саду на осонні»... – морська богиня Фетіда побивається над своїм полеглим сином...

Закриваючи книжку, раптом на обкладинці серед разючих барв і зламів, зауважуємо в ніжній жіночій руці – квіточку, цвітку дрібную... І знову голос: «...на цвіт той дрібний / в неї сили нема» – в тієї нелюдської люті (в Ольги Кіс із тією цвіткою так мило  перегукується кулька білої конюшини – с. 134). А серед чорних ламаних ліній, контурами, – ще й білі гусячі пера: слово, хай навіть ніжне, – теж зброя, гостра зброя. Бо воно, поетичне слово, з давніх давен – по боці світла...

Закриваємо книжку з тим, щоби знову й знову, розгортаючи її, подивляти широкі обрії, в які задивлена авторка «Ритмів і ран», дослухатись до багатства ритмів життя і ритмів поетичних, що ними в такому розмаїтті пульсують поетичні твори Ольги Кіс, торкатися глибин нашого спільного болю («Не покидай мене пекучий болю...» – згадуємо Каменяра). Врешті, найголовніше, щоб не схитнулася наша віра в те, що світло свободи, яке виборював автор «Садка вишневого», наш Кобзар, – для нас таки засяє:

                          Перетече крізь святого вітражного

                          Світло свободи.

                          Вишні – це мого народу звитяжного

                          Божі клейноди.

                          Веснами наші серця розбруньковані –

                          Слава во вишніх!..

                          Всі бо ми генномодифіковані

                          Генами вишні.