Узбірці  віршів Аріни Кулінської «Шлях південного вітру» молода поетеса з Чернівців намагається розібратися з внутрішніми проблемами, які з’являються в кожної поетеси її віку незалежно від країни та мови, якою вона пише. Вже в своєму «Пролозі» вона показує роздвоєність між фізичним світом і внутрішнім голосом ліричної героїні, коли її внутрішнє «Я» вступає в суперечку з фізичним «Я». 

Кулінська – фаталістка.  У вірші «Перехрестя» проводиться ідея обумовленості всього, що відбувається з людиною. Відтак людина народжується з уже готовою життєвою програмою. Для фаталіста закономірність завжди домінує над випадковістю. Навіть життєвий вибір завжди робиться на користь запрограмованого долею. І якщо кохана жінка не може бути щасливою з коханим чоловіком, то значить це не її доля. Фатум володіє безповоротною силою і веде людину призначеною її дорогою.  

         Все, що долею вже даровано,

         Буде ж нею лише й влаштовано.

         Лий же сльози гіркі та радісні,

         Від любові стрибай до ненависті.

         Все в твоїх руках, крім коханого,

         Наче сонечка блиск весняного.

Дорога життя вимагає руху, адже саме в дорозі людина знаходить усе, що їй потрібно для самореалізації і втрачає все, що їй заважає здійснити плани, записані в книзі долі: 

Елегія мандрів настирливо просить уваги,

Звертає думки до незвіданих досі вершин.

В постійному прагненні руху свої переваги:

Звикаєш до багатогранних життєвих глибин.  

Розчарування і сумніви – неминучі супутники в дорозі. Вони, як злі демони, які нашіптують тобі на вухо, що твоя дорога веде в іншу сторону, що ти згубила себе, бо разом з тобою мандрують засліпленість, приреченість, нікчемність, а попереду тебе чекають невезіння і крах твоїх мрій і світлих намірів. В такі моменти людині хочеться зупинитись, вона вже не впевнена в правильності свого руху, вона ніби замерзає. Цей життєвий ступор  передано у вірші «Арктика»: 

Сиджу і прокручую плівку самознищення,

Задумливо зважую кожен кадр, жену його геть,

Сортую моменти нікчемності й вивищення;

Недавно гребла, як спортсмен, а тепер посувають ледь-ледь. 

Іноді дорога лякає, як нова цифра прожитих років. Особливо, якщо ти керуєшся розумом, а не силою інстинктів. На відміну від гарячих почуттів розум завжди холодний і змушує в усьому сумніватися. Для жінки в такі моменти опорою стає близький чоловік, а якщо його немає, вона змушена знайти в собі сили йти сама. Цей внутрішній стан  самотньої жінки відтворено у вірші «Рубіж».  

Повернутись назад – на початок чи там, де спинилась?

Новий відлік ведуть нові цифри в моєму досьє.

Я здолала рубіж, і дорога в минуле закрилась;

Мабуть, легше не падати духом, як поруч хтось є.  

Якби мене  хтось запитав, хто не навчений зчитувати рефлексії і переживання в поезії, хтось, для кого вірші – лише слова з римами, про що книжка «Шлях південного вітру», я б сказала так: це книжка молодої жінки на початку своєї життєвої дороги. Вона вирушає в далеку дорогу сама, вона не знає, що чекає її попереду, але вона мріє, що це дорога, яка веде до моря. Це передчуття Єви, що вирушила до теплого моря, де її чекають райський сад і її Адам. А правильний рух їй підказують лише голос серця і теплий подих південного вітру.