Це той випадок, коли проігнорувати назву просто неможливо. Що й казати, треба мати певну сміливість, щоб дати своїй третій (яку прийнято вважати програмною, екзаменаційною) збірці відверту «алконазву», – саме так висловився про це автор передмови Петро Мідянка. Одразу кортить випробувати це незвичне поєднання напоїв на собі, чому б і ні: на позір доволі легке, грайливе питво, з бульбашками, як сама поезія. А тим часом закрадається підступна думка: чи ризикне хтось з поетів назвати свою книжку, скажімо, «Картопля – гречка – картопля»? Чи це занадто?

Поезія Астапенка – це поезія першовідкривача, Колумба від поезії, який де хоче, там і відкриває нові землі, сміливо називаючи їх, упорядковуючи, даруючи їм свої закони – життєві й естетичні. Одні з кращих віршів, як на мене, присвячено Албанії, точніше враженням від цієї країни і взагалі від подорожей. Тут Астапенка хочеться цитувати доволі часто:

море пузате втягнуло живіт

Це так поет сказав про приплив; гарно сказав, правда?  

Наведемо ще кілька прикладів:

1) смуглявий хлопак що продає албанські газети

закурює мальборо і його голос стає на півтону грубшим

2) чотири поверхи гарячих губ

цілунок-будинок

А ось неочікуваний погляд на те, що у нас над головами:

на великому чорному налиснику

хворому на зорянку

Продовжуючи традиції попередньої збірки «Лихотомія», поезія Астапенка лишається такою ж автономною, не культурологічною. У «Шампанському…» вдалося виявити лише одну алюзію на відомі слова Олега Лишеги «Поки не пізно – бийся головою об лід!» Хоча, можливо, це проста випадковість. Щільне перераховування літераторів – від Сервантеса до Борхеса і Стуса у вірші «Діти» – сприймається, швидше, як така собі ялинкова прикраса, яку можна повісити й трішки по-іншому.

Що справді нового в третій збірці Астапенка, у порівнянні з попередніми, так це міні-історії. Це може бути майже анекдотична сороміцька байка з рейсового автобуса, що має провокаційний номер 69, чи розповідь про «молоду маму мого друга», яка забинтовує поранену ногу героя і каже: ех, будь ти трохи дорослішим…(Звісно, герой приходить до неї через пару років, зумисне себе поранивши.) 

Один із найбільш кінематографічних віршів – «Відрадний», з епіграфом Аттили Могильного – співця цього київського мікрорайону. Тут вам водночас і місяць, і сонце на небі; і трамвай, розфарбований у кольори Індонезії чи Монако; і машиністка, чиї думки схожі на колії; і молоді «мед-сестрички», що хочуть спати після бурхливої ночі; і нарешті кішка, яка шукає місце для смерті.

Ігор Астапенко – той рідкісний випадок сучасного молодого поета, віком до тридцяти, у віршах якого традиційно присутній Бог (ще можна назвати Сергія Шкабару). Нехай з маленької букви (зробимо поправку на специфіку стилю, де абсолютно все з малої букви і майже без розділових знаків), нехай з певними претензіями, та все ж це Бог, а не якийсь його замінник, симулякр.

я стаю на коліна і стаю буквою z

у слові zzzzzzzzzz намальованому на підлозі храму

я вбираю в себе єдиний істинний голос

але він минає мене і летить до склепінь

Значна частина віршів з першого розділу збірки присвячена поезії й поетам або ж вони так чи інакше фігурують в них; є серед них і сам Ігор Астапенко:

дивіться як він кидає цей астапенко

такий малий а як кидає

Як тут не пригадати «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях» або «Що мені за діло до Києва та родичів/ Коли про Семенка мусять марсіяне знать». Поетам важко оминути себе, нічого з цим не вдієш; певно, це таке собі текстуальне селфі. Але якщо поети у кращому випадку зводять згадку про себе до іронії, то прозаїки іноді йдуть значно далі. Згадаймо хоча б роман М.Уельбека «Карта і територія», де автор убив персонажа Уельбека, причім дуже жорстоко, по-садистськи, що аж полісмена знудило.

Хоча загалом автобіографічність не є вадою поезії Ігоря Астапенка, скорше, це перевага, адже за незначними життєвими деталями раз по разу відчувається – даруйте за пафос! – правда життя. Для модерних верлібрів це доволі важливо.

Межа між довільністю, волюнтаризмом і абсолютною вмотивованістю, доцільністю кожного слова, кожного образа – величезна. Хоча іноді формальна різниця між першим і другим випадками полягає в одному-однісінькому слові, ба більше: порядку слів. Я можу довго й плідно насолоджуватися, скажімо, ось цим рядком:

всохла акація-наречена туманом усватана

А ці слова уявляються епіграфом до чогось важливого:

тінь моя нічна на землі — свічка

занурена в багаття

«Шампанське – пиво – шампанське» – книжка, що «п’ється» швидко й весело, але лишає післясмак міцного, добряче настояного в дубових діжках напою. Проте похмілля буде легким, перевірено на собі.