Час минає, приносячи зміни у життя, також і в літературу, проте незмінно на сторінках бажаного до прочитання видання хочеться знайти очима та відчути серцем тепле слово, яке б зігріло душу, й звеселило, омолодило, немов еліксир, та повернуло віру в себе…

 Богдан Береза – автор роману-есею у щоденниках «Homesick. Той, що сумує за домом» – точно здатний лікувати словами, адже вони дібрані так точно і обережно, як нитки для цінної матерії. Роман-есей є водночас щоденником автора – це його «сповідувальна проза» (Ж. Юзва), у якій розпізнаєш доторк пера літератора, журналіста, критика та вчителя, але, насамперед, Людину з широким мисленням та глибокою душею.

Він – заробітчанин у Нью-Йорку, але шанований вчитель філології вдома – в Україні –

втікає від бідності разом із дружиною Ганною, залишивши на Батьківщині рідних серцю людей – батьків, дітей та онуків. Рідні люди залишись за океаном, але біля нього – дружина Ганнуся, про яку тепло пише: «Моя Велика Любов».

Америка – країна за океаном, про яку писав ще В. Стефаник, і яка манить-вабить не одне покоління, поглинає, забирає у нестримний вир, а потім нищить дух і тіло, роблячи непомітним оте людське «Я». Проте митець духовно сильний: «Завжди, у найтяжчих буднях, в мені світилося, не меркло «біле світло Абсолюту». І воно не дало і не дає тут, за океаном, зламатись…». І не такою вже бажаною є ця земля для сім´ї Беріз: «Щоб та Америка запалася!», –  пише Богдан Береза.

Під час перебування в Америці подружжя з´їдає не один пуд солі. Але що ж привело сюди улюбленого учнями директора гімназії та його дружину-вчительку? Гроші? Про них сказано так: «Гроші. Все тут навколо них крутиться, все до зелених зводиться». Так, ці «зелені» потрібні для виживання фізичного, але пожива духовна для автора – це письмо.

Працював важко: «падав у сон», мов камінь, після трудодня, але (неймовірно!) знаходив час і для читання, і для письма («Гомін волі», «Літературна Україна»). А згодом став частим натхненним гостем «оселі» НТШ у Нью-Йорку, радості й здивування після чого не було меж, – «причастився Шевченковим словом»; неодмінно знаходив вільну хвилинку (буквально), щоб зазирнути в книгарню «Сурма» – маленьку часточку України. Читав, захоплюючись, знаходячи відомі й рідні імена на сторінках української преси, слово про малу Батьківщину – Тернопільщину. Так само радів, коли відвідав українську церкву, коли зустрів щирих людей, (і не лише українців). Жив думкою про швидке повернення додому – про отримання американського громадянства для себе й чути не хотів. Хоча звик до всього – до шуму, до швидких «трейнів», до людей, часто ницих і підлих; опановував англійську (і це у понад 50 років!).

Ця книжка про життя в Америці з перших вуст – не лише сповідь, а й довідник, і літературознавча енциклопедія, якщо бажаєте. Наскільки ж потрібно любити літературу, щоб так глибоко вкоренити у своїй пам’яті стільки імен, назв, маючи думку про кожний прочитаний твір, цитуючи прочитане! Варто лише прочитати: «Я люблю прозу – справжню, в якій тебе веде сюжет, чуєш епічний голос автора. І ще – з родзинками думок, біля яких зупиняєшся, як у лісі біля старого, оброслого зеленим мохом пенька чи перед пташиним гніздом, захованим у тернистому кущі. Така проза А. Платонова: «Литература не знает счастья, а само счастье, где оно есть, лишь предсказывает близкую беду». Або: «Сила  сердца питает мозг, а мертвое сердце умерщвляет ум».

Автор мислить високими категоріями, його рядкам притаманна культура й глибока обізнаність про літературу українську та зарубіжну. Так, трапляються серед цих рядків і просторічні слова, але, погодьтесь, як без цього, коли ділишся власними переживаннями, розповідаєш щоденникові, так хочеться бути найбільш правдивим і щирим, як на сповіді, і пишеться так, як підказує серце, так, як бачиш і чуєш.

Одна з ідей, яка червоною ниткою проходить у книзі – це самопізнання (а ще само- навчання й розвиток), почерпнута у Г. Сковороди («пізнай себе»). І не лише цю тему зачіпає пан Богдан, а й проблеми «теплоти родинних стосунків, олюднення людини, милосердя, виховання дітей, духовності й навіть проблема "путінолюбства"» (Ж. Юзва).

Вразити несподіваним сюжетом – не є метою автора (хоча найбільш несподівані сюжети зазвичай змальовані з реального життя). «… Книга …не відпускає не так, як гостросюжетний роман чи повість, коли гарячково гортаєш сторінки, щоб… дізнатися розв´язку. … Роман налаштовує на спокійне, неквапливе прочитання…», – ділиться Л. Сівкова. Проте, можливо й сам того не прагнучи, автор захопив читача і «тримав» у зацікавленні до закінчення книги. Так, саме книги, а не роману, адже написав: «Я цей духовний роман-есей, дорогий Читачу, не завершив тому, бо дорога до себе продовжується». «… Істинне покликання кожного полягає тільки в одному – прийти до самого себе…».