Той, кому пощастило побувати у цій суворій північній землі, як на мене, вже ніколи не зможе залишатися байдужим до неї. Мені поталанило, і країна ця ввійшла до моєї душі та залишилася там назавжди. Той же, хто не бачив Норвегії, здатен відчути її тяглий, ледь тужливий присмак і ритм, прочитавши книжки її найкращих письменників.

Одну з саме таких я щойно дочитав. Це новий роман Кріса Тведта «Той, хто вбиває», що побачив світ у видавництві «Нора-друк». Не розчарував. Зізнаюсь одразу у своїй самовпевненості, бо десь у середині оповіді я був певен, що знаю, хто саме скоїв злочин, і це дуже тішило моє еґо. Помилився... потім помилився ще раз і ще раз. Бо читав книжку, написану майстром.

Із Крісом Тведтом я познайомився у Ліллєґамері, на Норвезькому літературному фестивалі, чудовому святі, що становить справжню культурну подію в масштабах всієї країни. Там, на семінарі для видавців, він познайомив нас зі своєю новою книжкою, не цією, попередньою, яка наразі вже видана тою самою «Норою-друк». Коли письменник раптом замовк на півслові, відповіддю на шал запитань стала його прихована посмішка і слова: «Так вам же ж буде не цікаво читати, якщо я скажу більше, ще й, може, видавати не захочеться...» Проте все ж трохи прохопився, може, й не бажаючи того, тим самим іще більше підігрівши очікування. Саме таким, розумним, інтелігентним, сповненим внутрішнього потягу до справедливості та бажання дійти до суті, я й бачу альтер-еґо автора, головного героя низки його творів адвоката Мікаеля Бренне.

Книжки Тведта існують у кількох вимірах. Безумовно, сам сюжет. Небагато кому вдається так закрутити сюжетні лінії, не втративши ритму і напруження аж до самого кінця. Проте власне для мене унікальне не це. Суто кримінальна частина – розслідування, стосунки з поліцією, суд – це один вимір, і той, кому цікавий лише він, не буде ошуканим. Для мене ж важливіше, як весь цей зріз життя впливає на самого головного героя, його думки, переживання, сам спосіб існування, – так майстерно описати порухи душі та зміни світогляду здатен далеко не кожний романіст. У «Тому, хто вбиває» перед нами постає зовсім інший Бренне, не такий, як у попередніх історіях, сповнений життєвого досвіду, розчарування, трохи стомлений і роздумливий. Проте відбувається таке, що пов’язане особисто з ним, з його старим-новим коханням, пристрастю. І усе це дивним чином перетинається з його приватним життям, професійними нормами і адвокатською практикою. І як людина чесна він змушений працювати і вести власне розслідування завжди на межі – межі етики, межі вплутанності, межі здорового глузду. І звідки лишень беруться сили і запал?.. Це не такий собі картонний персонаж, це справжня, жива людина, якій співчуваєш і за яку непокоїшся.

І ще – Норвегія. Я не був у Берґені, проте, читаючи роман, неначе побував у цьому місті, відчув його із середини, як мені колись поталанило під час відвідин відчути Осло. І ця магія перевтілення відбувається завдяки лише декільком штрихам, ліченим словам, без наявності розлогих описів і відступів.

Звичайно, треба віддати шану чудовому перекладові пані Наталії Іваничук, яка, як завжди, вміє донести до українського читача те, що сказав автор, і навіть те, що він приховав.

І ще – я щиро заздрю людині, яка не читала «Того, хто вбиває», адже я вже перегорнув останню сторінку, а в неї все ще попереду.