Кожний відгуковий есей на будь-яку книгу — вільна інтерпретація чи фіксована у слові рецепція читача. Саме з цієї позиції написане все наступне.

Нещодавно завдяки видавництву «Кальварія» побачила світ феноменальна повість для підлітково-дорослої аудиторії читачів нідерландської письменниці Марікен Йонґман «Усі тварини живі та вільні». Чому «феноменальна»? Тому, що матеріалізація смислів у формі книги (в органічній єдності з оригінальними, вправними й дещо загадково-іронічними ілюстраціями Надьожної та тепло-сердечним перекладом Ірини Коваль) не залишить, переконаний, байдужим жодного читача. А ще — відкрита, чесна інтелектуальна, емоціональна, морально-етична й водночас романтична гра команди творців із тим, хто бере до рук цю естетично оформлену книгу: заголовок, анотація, оповідна і сюжетна лінії — про діяльність такого собі таємного «клупу» з визволення тварин у складі… двох одинадцятирічних школярів — незалежної, вигадливої й досить розвиненої дівчинки Діті й довірливого, відкритого, але водночас мужнього хлопчини Хайса. Насправді ж маємо низку наративів про непростий індивідуальний шлях формування життєвої позиції, базових морально-етичних принципів і — що найбільш приховано — першого кришталево чистого, завжди неповторного сердечного почуття… Та ще багато чого…

Посмакуймо ж трохи цю гру. Вони вчаться в одному класі, але «не помічають» одне одного. Таке показове «непомічання», як відомо, має прихований до пори до часу потенціал, що може несподівано явити або ефект вибухівки, або (за умов безвідповідальності одного чи обох) загаснути на протягах розчарування.

Перший крок до зближення зробила Діті (звісно, дівчата в цьому віці кмітливіші за хлопців), переслідуючи якнайменше подвійну мету — набути собі партнера для реалізації загалом шляхетної, але водночас і контраверсійної (поза чинним законодавством) ідеї — звільнення свійських тварин (які, звісно, є чиєюсь приватною власністю); а ще — перевірити й прояснити для себе суто людські й хлопчачо-чоловічі якості Хайса.

Тут наразі слід зупинитися, аби дати читачеві можливість самостійно «прожити» і пережити пригоди й перипетії взаємин головних герої повісті; натомість — хоча б побіжно слід торкнутись наслідків роботи перекладача та ілюстратора. Перша (Ірина Коваль) створила україномовну інтерпретацію (абсолютних мовних аналогів, за авторитетними ствердженнями фахівців не може бути) ставши невидимою, але активною дієвою особою твору, щирою подругою нідерландських (проте таких схожих на наших) школярів; друга (Надьожна) — віднайшла насправді оригінальний ключовий зображальний знак, що пройшов по всьому тексту — лінійне відтворення тварин, запакованих у кубічно-паралелепіпедні пудла-короби — обмеження руху, вияву — несвобода. Обидві співавторки, поза сумнівом, не на боці поліції — вони б радо стали на бік Діті й Хайса, та ще й увійшли б у те «таємне товариство»…

От така відгукова інтрига. Читаймо, друзі, не шкодуючи часу.