Знову не втрималась: покидаю книжковий магазин з фірмовим пакетом у руках. Сіла в тролейбус і витягнула свіжу покупку, щоб ще раз помилуватися. 

Коли купуєш нову книгу, завжди боїшся помилитися, боїшся, що яскрава обкладинка і промовиста назва — це все, що отримаєш взамін на жагу до пізнання нового якісного тексту. Та цього разу страх був невиправданий.

Перегорнула сторінку — і їхала вже не у тролейбусі, а в одному з вагонів «потяга взаємин Львів-Варшава». Читала і ніби пила спраглими губами джерельну воду. Ох, як давно я чекала на появу такого твору! Так захопилася, що проїхала свою зупинку і мусила повертатися додому пішки. Наступні 2 дні після роботи поспішала, як ніколи, додому, щоб зустрітися з героями книги Барбари Космовської. А коли перегорнула останню сторінку, засмутилася, що книга (тепер вже моя улюблена) закінчилась.

Читаючи анотацію, ви можете подумати, що роман розповідає про поневіряння української дівчини в Польщі, що її історія згодом стане сучасною інтерпретацією казки про Попелюшку. Та книга зовсім не про те. В ній порушуються надзвичайно глибокі теми: конфлікту поколінь батьків і дітей, історичні розбіжності поляків і українців, стосунків між подругами, взаємин між чоловіком і дружиною, зашкарублості деяких людських комплексів, соціальної нерівності по обидва боки кордону. Як влучно зазначає авторка, «плачуть кожною мовою однаково».

Схиляю голову в пошані до пані Барбари, бо справді потрібна неабияка відвага, щоб говорити про проблеми у власному домі, а вона говорить, критикує суспільство, в якому живе. І майстерність, з якою вона це робить, просто вражає, кожне її слово залишило глибокий відбиток у моїй свідомості.

Звичайно, головна героїня надто ідеальна, щоб бути справжньою, проте кожна українка впізнає у ній, тою чи іншою мірою, себе, свою подругу, сестру чи маму. Бо чи знайдеться українська сім’я, якій невідомий присмак заробітчанського хліба?! І, повірте, вас, як Іванку, заболить від імені нашого народу. Коли прочитаєте, що в Польщі, слово «українка» — синонім поняття «хатня робітниця»; що скрізь ми відчуватимемо себе чужими, хоч їдемо за кордон, щоб втілити в життя власні мрії чи сподівання своїх дітей і батьків. Гірко усвідомлювати, що польські жінки дуже часто бачать в українських дівчатах «шльондр зі сходу», ласих до їхніх чоловіків. Та, як зазначає, головна героїня, «і в нас не всі святі».

Чого навчає цей роман? Жити без стереотипів і любити себе! Зрештою, книга знайде відгук у розумі й серці кожного читача. І немає значення, з якої родини ви походите: польської чи української.