Ущипливістю, щиросердністю і житечністю – ось якими ваговитими познаками наділена просторінь твору Реґіни Бретт «Бог ніколи не моргає». Це не хитросплетена книжина з ажуровими ораціями та викарбуваною зв’яззю глаголів, а збірник просторічних напутніх висловів, несилуваний вигадом письмивиці, що спомагає вишукати вилазку з-проміж скрушної щоденщини. То не твір, а чавило, яке розлускує шкаралущу охлялости та змору, прицільно дає щигликів тим, хто намарне скиглить, приохочуючи в такий манір набиратися терпцю, аби небоязливо поратися із найсуворішими злигоднями. Опус ущерть пройнятий пожиточною дидактичністю, що просочує цей екзистенційний курс довготою у п’ятдесят уроків, які авторка винесла із життя, хвацько тримаючись за нього обіруч. Кожне повчання  виведене в окремішню викінчену історію, потверджене справдешніми свідченнями та неспростовними умовиводами. Осьдечки автобіографічна оповість розпростерлась у доскіпливе чтиво. Правдомовність – то чи не найважніший козир Бретт, яким вона лушпарить свого книгоїда.   

Підвалини твору «Бог ніколи не моргає» заклала розповідь про відчайдушний поєдинок із утяжливою недугою – онкологією. Книжка має куцу присвяту «Ешеру та Джулії, моїй підтримці». Вступ містить відсилку до сюжетного підмуру фантасмагоричного твору Рея Бредбері  «Кульбабове вино», що з перших хвилин прочитання задає пригожий тон. Певною мірою ціле текстове полотно припоминає виброджене пійло, яким заохотки частують реципієнтів.

Вдаючись до численних ретроспекцій, авторка (журналістка-колумністка, яка ніколи не приймає відповіді ‘ні’)  завдяки своєму хисту вправно повнісінькими вагонетками витягує з надр пам’яті спогади про дитинство, юні роки, вишпортує значливі миті із прожитого поднесь, на диво, подаючи на-гора не обвуглені, а чисті, як кришталь, згадки про людей, події та оказії. Її розповіді пропущені через цідилко доброзичливости, визрілої мудрости, гартованої терплячки і неабиякого розуміння. Впродовж всенької книжки Бретт проводить ревізію своєї «споминозбірні», задивляючись на минувшину з форпосту набожності. Вона настійно наголошує на тім, що неодмінно потрібно вибачати, адже: «Прощення – це відмова від надій на краще минуле».

На взір письмовиці будь-які труднощі покликані насамперед  задля того, або скріпити наш дух, стрепенути добряче глузд та присилувати не гайнувати жодного менту. Саме у найскрутніші часи, на її опінію, у нас відбувається просвітлення. Перебуваючи на зламі, люди зугарні переосмислити той чи інший відтинок пройдешнього, ба навіть більше – усе перебуте.

На пам’яті Реґіни Бретт два крутих обертаси долі: несподівана вагітність у двадцять один (після розриву з коханим) і діагностування раку у сорок один.  Одначе ці випроби  не стриножили її надовго. Вона обточує гострі кути реалій та продирається через серпанок труднощів.  Ставши голомозою, жінка не опускає рук, а швидко знаходить, чим прикрасити свою голову.  «Хіміокепка» з надписом «Життя прекрасне» –  це не просто головний убір, а й лапідарний, але предосить посутній маніфест суспільству, заклик до цінування належним чином того, що маєш сьогодні.  Авторка побіжно ділиться своїми історіями, розповідає про роки поневірянь і нагороду за них – одруження із сильним чоловіком Брюсом, впускає читачів у світ доньки Ґабріель, вишарпує уривки із біографій рідні, знайомих та друзів. Саме вони є тими світлоносцями спроможними почетвертувати темінь буднів: «Деякі люди вірять, що янголи – це надприродні істоти з крилами. А може, янголи – це звичайні люди, такі як Дон Щепанські, який разом із рахунками та листівками приносив людям добро. Йому для цього не були потрібні крила, вистачало білої вантажівки».

 Письменниця з усіх сил поривається донести, що, живучи пліч-о-пліч із зажурою та втіхою, не варто давати волю думці нібито Бог нерідко заплющує очі на наш біль та страждання, чи то жмуриться у час нашого народження, позаяк Його позирк невсипущий, а світ пролягає на віддалі повік.