Ми часто випадаємо. З подій, які відбуваються навколо – у свої думки.  З часу, у якому перебували – в інший час. З реальності, яка нас подеколи не зовсім радує – у світ мрій та уяви. Ми випадаємо, а тоді шукаємось: поспішно, невтомно, болісно, деколи – ностальгійно. Так, наче наш дім тільки там – у томі місці, з якого ми раптово зникли, у яке ми прагнемо повернутися за всяку ціну.

Так і Вовк: жив собі на високій полиці у Зоїній книжці, а потім випав на підлогу і здивувався, бо ж «у книжці вовк був страшним, чорним-пречорним, із гострими зубами. Але в Зоїній кімнаті, яка була йому зовсім незнайома, вовк із казки перелякався мало не до смерті» (с.6). І зовсім не тому, що був боягузом, чи шерсть його раптово побіліла, чи зуби затупилися від щоденних тваринних перемог, ні! Його, як і кожного з нас, лякала невідомість. Бо своя рідна казка – найпрекрасніша! У ній завжди світло і безпечно. У своїй книжці ти комусь потрібен, хтось гортає сторінки, щоб зустрітися з тобою…

Кожен мусить мати дім. Так і вовк «дерся по полицях, міркуючи, в яку б його книжку залізти, щоб сховатися» (с.12). Але всюди, в усіх книгах, у які він заглядав, скрізь йому вказували на двері, називаючи непроханим гостем. Вівці він здавався підступним ворогом, який будь-що прагне її з’їсти. В очах могутніх динозаврів виглядав смішним карликом, який «вибрав неправильний час» (с.18) для своїх мандрів і не може претендувати на те, щоби жити на одних сторінках з такими величними істотами. У книжці про принцес вовк потрапив на пишний бал, та дворецький не впустив його у замкові стіни, давши дивну пораду: «…якщо ви хочете залишитися в цій історії, вам доведеться переодягтися. Одягніть сюртук або бальну сукню» (с.14). Вовк засмутився. Він не любив маскуватися. Він хотів попри все бути собою. Справжнім – чорним-пречорним, з гострими зубами. Бути кимось іншим він не міг…

На цьому мала би й закінчитися невесела вовча історія Р. Тьєррі. Але ж дітям не можна зневірюватися. Та й дорослим – теж. Тому наш вовк не опускає свої чорні лапи і напружено гортає білі сторінки ще однієї книжки. І ось – остання спроба! Він помічає серед лісу заплакану дівчинку. У червоній шапочці. Несла  бабусі пиріжки і горнятко масла. Крізь сльози вона зізнається: «На цьому місці мені мав зустрітися вовк, але він не прийшов […] Тепер я спізнюся. Моя казка зіпсована…» (с. 26-27). Вовк посміхнувся. Все одно ж він тинявся без діла, йому не треба було обдурити сімох козенят чи проковтнути якусь вівцю. Він був нічий. Він шукав свій дім. Шукав тих, кому стане в пригоді.

Бути собою і бути потрібним – ця дитяча історія саме про те. А ще: про взаємини між людьми, про свій і не-свій час, про сюртуки і сукні, що не зможуть приховати вовчу печаль. І про чиюсь маленьку надію, яка виростає з випадково сказаних слів – «Якщо хочеш, я допоможу твоїй казці»!