Уперше я почула оповідання Галини Кирпи «Мій тато став зіркою» на радіо "Культура" – у майстерному виконанні Оксани Чайки. Витончене музичне вкраплення "Пливе кача..." підсилювало сприйняття.  А далі пощастило прочитати й сам текст – у газеті «Слово просвіти».  Тепер ось маємo книжку – чудове видання, яке приємно брати до рук.

Власне, перед нами – не просто майстерний твір, це оповідання – емоційний вибух, наскільки воно щире й психологічно близьке серцю.

Усе в ньому, зрештою, властиве творчому стилю Галини Кирпи. Її слово викликає довіру з перших же рядків – ти сам немовби починаєш проживати ще одне життя. Хай і не особисте, але життя.  А як же важливо переживати багато отаких життів! Тоді й світ твій стає наповненішим, яскравішим, багатобарвнішим.

Як завжди, Галина Кирпа тонко і делікатно передає переживання та почуття і дітей, і дорослих .  А підтексти оповідання наводять мене на думку, як часто нам у житті доводиться відчувати невідступність фатуму. Такі почуття охоплюють душу тоді, коли, скажімо, сниться вночі, що падаєш із великої висоти і нічого не можеш удіяти. Бо чітко усвідомлюєш: усе, що, умовно кажучи, «сплановано» Всесвітньою Свідомістю, має статися. Однак не хочеться миритися з цим, не хочеться рухатись життєвим ланцюжком, переходячи від однієї до іншої запланованої ланки буття, інтуїтивно передчуваючи майбутнє.

Головна героїня – дівчинка тонкої поетичної душі, – теж не може змиритися. Звісно, вона  – дитина і, окрім усього, має в собі ще отой незбагненний Всесвіт, у якому можна дружити із зорями, літати на казкових птахах, гойдатись на сонячних променях. Всесвіт, у якому тополі сягають неба і де живуть ті, кого вона так любить. Безумовно, тут дитинство рятує її від падіння в яму порожнечі, оскільки дитинство – то вир усіляких мрій, надій та сподівань.

Дуже вразив мене образ глибокого синього неба: хай справжнього, а чи того, яке намалювала дівчинка, але воно виступає тут символом безпристрасності, навіть не байдужості, а якоїсь відстороненості, замкнутості у своєму синьому кольорі. Воно присутнє навіть там, де про нього ні разу не згадується. Воно не бачить ні людей, ні вогню, ні смерті, ні звернених до нього очей – радісних чи сумних. Воно просто є, просто існує, як неодмінний атрибут руху біологічних процесів планети. І це підкреслює певну трагічність обставин, чітко окреслює стани душі. 

Синій колір – колір повітря, цебто – життя. Він заспокоює зір, але він своєю мовчанкою породжує почуття безвиході, почуття втрати, навіть тоді, коли ще ніхто нічого не втратив.

Звісно, в оповіданні, попри символічну присутність темряви (хай не завжди висловленої прямо), переважає світле начало. І воно народжується очима дитини.

Щемить душа, бо почуття втрати знайоме, либонь, кожному. Але крізь отой щем, ніби крізь замулені осінньою негодою шибки, пробивається зірка, що мерехтить у високості. Мерехтить, то, може й, жива. Щось же її примушує мерехтіти? Для дитини усвідомлення цього породжує надію і світлі сподівання.

Не можу оминути увагою й елегантного ілюстрування Оксани Були. Впадає у вічі настільки відповідально вона підійшла до художнього оформлення, настільки вдало змогла відчути тонку сюжету лінію, глибину Синього кольору і зворушливо передала самотність головної героїні перед своєю трагедією.

Малюнки не тільки візуально приваблюють зір, тут — і підтексти, і певна абстрактність у вирішенні форм, і простір для філософських роздумів. Ними, як і в тексті, передано світ, у якому живе світло. Світ, у якому трепетно б´ється серце нашого Майдану.