Для мене нова поетична збірка Дмитра Лазуткіна "Червона книга" виявилась абсолютною несподіванкою. Ще перед читанням, навіть ще перед виходом самої книги, я вже домислювала, що ж буде під обкладинкою "Червоної книги". На дисонансі мені звучали вірші зі збірки "Добрі пісня про поганих дівчат" та його вірш "Реквієм на дощі". Передчуття були такі, що нова книга стане симбіозом одного та іншого. Не залишилось ж бо майже сучасних поетів, що відгородилися від теми війни, але й уявити збірку Дмитра Лазуткіна без інтимної лірики було неможливо.

Я читала книгу колами. Я читала її в тролейбусах і в чергах. Я читала її на вулицях в найстрашнішу спеку. Я читала її… Я читала… Я читала так, що в мене в голові вже і мої думки були голосом Дмитра, а одного вечора всі документи на робочому столі комп´ютера перейменувалися на "рецензія на книгу Дмитра Лазуткіна". Якась така фантасмагорія почала коїтись від надчитання.

Думаю, "Червона книга" – (поки) найкраща поетична збірка Дмитра Лазуткіна. У ній все! Зрештою, як і в попередніх, але ця болить так, як, на щастя, не можуть боліти попередні. Вже якось так склалося, що вірші повинні жалити… Але все це врівноважується любов´ю, навіть силабо-тонікою врівноважується. Дуже вже близькими мені є його римовані тексти. Рими наче рухаються по спіралі і вже передбачаєш яким буде наступний вдих та видих поета. Це вірші, що з усією гіркотою правди та безвиході, часом, несуть сатисфакцію. Деякі  з яких просто ніколи не забудуться. Вже згаданий вірш "Реквієм на дощі" можна з певністю оцінити, як один з найсильніших текстів, що були написані про страшні події сьогодення. У книзі ця поезія розміщена на чорному аркуші, що лише підсилює все те, що і так вже знаходиться на межі. Мушу відзначити також ілюстрації Ярини Саєнко, картини насправді стали віддзеркаленням слова. Це таке собі відчитування одного й того ж самого коду різним мистецтвом. І в цьому таки є те (!) мистецтво про яке люблять сперечатися скептики.

І все мені якось не про любов говориться у цій рецензії, все якось не про любов цитується, хоча є її в "Червоній книзі" вдосталь. Але тепер про інше:

"У дні останні"

тут соняшники квітнуть при стерні

вирівнюючи лінію свободи

звиваються звитяги затяжні

і водять сатанинські хороводи

і так воно це літо майорить

і так уперто скручуються грані

і так болить коли земля горить

у дні останні

У збірці також багато віршів і десятилітньої давнини, віршів, які ніколи не чула раніше, які письменник зважився надрукувати вперше. Щоб не домислювати, звернулася до самого Автора за коментарем. Дмитро Лазуткін пояснив так, як і відчувалося: це тексти, що віщували, наче й передбачали все те, що відбувається зараз… Ці тексти вміщено в окремий цикл "Історія помсти", який дуже гармонійний з усією збіркою.

Сподіваюся, вірші Дмитра Лазуткіна не вимирають, його муза та натхнення не закінчуються, що поезію треба було помістити аж в "Червону книгу". J Якщо ж серйозно, то цей червоний колір болить, як ніколи. Якого так вже вдосталь. Думаю, саме це і було найважливішим меседжем Автора. У кожного ж на це буде лише своя рецепція. І кожна, зрештою, може бути істиннішою.